Відомі земляки: Петро Петрович ВЕРНА
Якщо взяти село Гора Бориспільського району Київської області, тут жили і проживають люди, яких знають і в Україні, і поза її межами. Серед відомих горян ім’я Петра Петровича Верни стоїть одним із перших. Прославився наш земляк, перш за все, своїми роботами з дерева. Тобто, як різьбяр. Саме в дерев’яній скульптурі він знайшов своє покликання, використовуючи різноманітні прийоми художньої виразності в передачі фактури матеріалу: шліфування, дрібні різки, карбування цвяхом, пуансонами.
Він першим почав робити об’ємне різьблення. При цьому, всього навчився самотужки. Про нього всі так і казали: митець-самоук. За свій талант був визнаний майстром декоративно-ужиткового мистецтва та отримав звання Заслужений майстер народної творчості України. За спогадами людей, які знали Петра Петровича, він чудово малював, складав вірші, був талановитим актором (чимало років грав у сільському самодіяльному драмгуртку), мав гостре почуття гумору та безмежні фантазію й дотепність.
Народився Петро Петрович Верна 24 грудня 1876 року (6 січня 1877 року за новим стилем) на Гірських хуторах Переяславського повіту Полтавської губернії – що за «вісім верстов до Борисполя» (за свідченням самого майстра), у простій селянській родині Петра Гурьєвича та Олени Петрівни Вернів. Зі спогадів, його батько мав півдесятини землі (на сьогодні це близько 50 соток), які й обробляв. Але, щоб прогодувати велику родину, батько Петра постійно шукав роботу: то в місті знаходив тимчасовий підробіток, то наймався до багатів.
Коли Петру Петровичу було 5 років, батько пішов із життя. Услід за цим ще одна біда прийшла в родину – повністю згоріла їхня хата (є версія, що будинок підпалили недобрі люди через суперечки за землю). Після пожежі мати, разом із дітьми, довго поневірялась по сусідах і родичах, а потім їм довелось оселитися в убогій напівземлянці, в якій довгі роки потому мешкав і Петро з власною сім’єю.
Про дитинство і юність Петра зберіглося мало інформації. Так відомо, що його дитячі роки пройшли в нестатках і злиднях. Хлопець тягнувся до знань, але на хуторі не було школи. Час від часу приходили вчителі, організовуючи імпровізовані школи, але вони брали за навчання гроші, яких у родини не було. Тому мати купила синові буквар, по якому Петро і вчився читати. А допомагав йому двоюрідний брат Андрій. Із часом майбутній майстер перевершив свого «вчителя» в читанні. До слова, читання Петро Петрович не покидав до останніх днів: читав дуже багато, нічого не пропускав.
Ріс Петро розумним та допитливим, любив слухати історії про козаків та відвідувати разом із мамою ярмарки, які тоді проходили в Борисполі. Саме на ярмарку він побачив ляльок, вирізаних із дерева. Повернувшись додому, хлопчик заходився майструвати щось подібне. Спочатку це були незграбні, схожі на чурбани фігури, які Петро розфарбовував соком буряка та сажею, а потім навчився шити для них одяг. Одного разу на ярмарку він побачив ляльку з прикріпленими до її ніг та рук мотузками, а повернувшись додому зробив собі таку саму. Ці забавки були його першими кроками до творчості.
Із десяти років Петро наймається випасати худобу в заможних селян. Оскільки в маленького пастуха був вільний час, він вирізає з дерева коробки для тютюну та фігурки солдатиків, які прикрашає візерунками. Випасаючи худобу, хлопчик придивлявся до ярм, які часто оздоблені різними орнаментами. Поступово він навчився складати власні візерунки та прикрашати ними свої вироби. «Худоба пощипує на царині живність, а обірваний пастушок все майструє ножиком-кіскою: то мережить палицю візерунком, якого запримітив на ярмі, то іще якусь вигадку виріже...». Бо до різьбярської роботи, як зізнавався майстер у зрілому віці, завжди «…руки свербіли».
Коли П.Верні виповнилося 15 років, він улаштувався на зиму козачком до одного з панських маєтків, де доглядав 6-річного сина господині. В будинку була велика бібліотека, яка містила збірки творів Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Некрасова, М. Гоголя та інших письменників. Господарі дозволяли Петру користуватися бібліотекою, що він і робив із радістю. Особливо вразили майбутнього майстра твори Т. Шевченка. Через багато років Петро Петрович згадував, як був зачарований «Кобзарем» і більшість віршів вивчив напам’ять. У подальшому саме Шевченко надихатиме його творити.
Переживши голодну зиму 1892 року, юнак іде чередником до поміщика Країнського, а з 1898 року стає в його економії чорноробом. Тут він навчиться працювати з різним столярним інструментом, що стане йому в нагоді пізніше, коли він повністю присвятить себе різьбярському мистецтву. Але на вирізування поки що не вистачає часу. Тому майбутній майстер більше перемальовує репродукції з журналів, які потрапляють до рук.
Серед спогадів про творчий шлях майстра згадується період, коли він допомагав іконописцям виготовляти фарби, і інколи йому дозволяли малювати одяг або фон. Обличчя святих іконописці дописували самі. То був досвід для майстра-самоука, щоб навчитися працювати з олійними фарбами та розуміти структуру малюнку. Збереглися спогади про те, що односельці замовляли в Петра копії ікон, які він, припускаємо, малював за гроші.
У 1900 році 23-річний Петро одружується з Меланією Дмитрівною Борисенко, пралею-наймичкою. Познайомились, коли наймитували в одному маєтку. Потім почали зустрічатись. Побрались.
На цей період він переймається тим, щоб утримувати родину. Тому працює одночасно на кількох роботах: охороняє панський ліс, будує печі для односельців, шиє одяг на замовлення для сільських дітей тощо. Не покидав і різьбярство. В одному з листів до харківського різьбяра М. Колєнова (від 20 січня 1957 р.) майстер написав: «Я… робив на досугах і не думав, що моя праця зробить мені славу; я не думав, що моя робота не тільки мені подобається, а вона і всім подобається».
Першою серйозною роботою майстра став портрет Тараса Шевченка, який Верна побачив на коробці з-під цигарок (дана робота до наших днів не зберіглась). Сталося це влітку 1912 року. Портрет вийшов напрочуд гарним і дуже сподобалася всім, кому Петро його показував.
Наступна відома робота майстра – портрет Миколи Гоголя, який він вирізав на тоненькій дерев’яній пластинці та вставив у незвичайну різну раму, яку, звісно ж, зробив сам (портрет письменника обрамлювали орли та грифони).
Згодом різьбяр вирізає дерев’яну скульптуру «Шевченко біля Дніпра» за репродукцією картини К.Трутовського. Цей твір він надіслав у Харків на «кустарно-художню виставку». Невдовзі від її організаторів йому прийшов лист, де зазначалось, що вони високо оцінили роботу та пообіцяли авторові допомогу. Що цікаво, на той час Петро Верна всі свої роботи вирізав звичайним ножем та з допомогою долота, оскільки не міг придбати професійні інструменти.
У грудні 1912 року київський журнал «Огни» опублікував статтю про Петра Верну під назвою «Гинуть таланти», в якій автор описав його неймовірний хист та розповів як живе майстер. У матеріалі були розміщені дві фотографії: скульптура «Т.Г. Шевченко біля Дніпра», а поруч світлина з зображенням землянки, де Петро Петрович прожив багато років. На жаль, як стаття, так і участь у виставці не привернула очікуваної уваги до майстра. Це станеться пізніше.
Саме 1912 роком датують початок творчої діяльності різьбяра, що засвідчував і сам П. Верна: «Я займаюся різьбою з 1912 року».
У 1912-1913 роках Верна працює над дерев’яною скульптурою «Кобзар». Він створив два, дещо відмінні, варіанти скульптури (перша зберігається в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва).
У 1913 році в Києві в Київському народному домі проходить Всеросійська промислова виставка, на якій також експонуються твори мистецтва. На неї П.Верна надіслав свою нову роботу «Зустріч Тараса Бульби з синами». Її прийняли. Через кілька місяців, у лютому 1914 року Петро Петрович отримав свої перші нагороди: похвального листа від організаторів виставки, набір інструментів, що були прислані з далекої Англії шанувальниками самобутнього таланту різьбяра, і, нарешті, першу грошову винагороду – 75 карбованців. Пізніше Верна дізнався від лікаря Ланге, що ця скульптура перебуває в одному з Паризьких музеїв, який заплатив за неї 15 000 карбованців.
П. Верна продовжував різьбярську працю і, незадовго до початку війни 1914 року, створив нову скульптуру – бюст Т. Шевченка. До слова, майстер неодноразово робив дублікати цього погруддя та продавав їх через київські комісійні магазини. Отримані кошти йшли на утримання сім’ї.
До війська П. Верну не взяли через поганий стан здоров’я, але за роки війни він не створив жодної нової роботи.
– В 14-му почалась війна, потім революція, і я не робив до 1920 року,– пізніше напише різьбяр.
Єдине, під час виставки, яку організувало та провело в 1915 році Товариство харківських художників, експонувалася його стара робота – скульптура «Кобзар».
У 20-х роках майстер ніби надолужує час, бо працює натхненно й наполегливо. Так, на замовлення Броварської сільради, в 1921 році він вирізьблює погруддя Т.Г. Шевченка в натуральну величину (висота – 27,5 см). Пам’ятник було встановлено в центрі Броварів, а відкриття пройшло в урочистій обстановці, при великій кількості народу. Потому створює декілька повторних скульптур Шевченка для кількох сіл у Броварському і Бориспільському районах: Княжичах, Вишеньках, Любарцях, Мартусівці та ін. Для міста Борисполя у 20-х роках різьбяр вирізьбив скульптурний портрет В.І. Леніна (дана робота зберігається в Бориспільському державному історичному музеї).
У цьому ж році Верна почав зводити нову хату. «…сяк-так стягнувся з дружиною на хату, поставили біля тракту на Київ», – розповідав він. Петро оздобив житло різьбою, у дворі викопав криницю, біля воріт встановив погруддя Шевченка. Хто їхав до Києва чи назад, неодмінно завертав до нього, щоб напитися води та погомоніти з балакучим господарем. Пізніше, як засвідчують музейні документи, скульптуру Шевченка зі свого подвір’я Петро Петрович подарував завідуючому бориспільським архівом Шепелю. У 1943 році, коли німці спалили Бориспіль і хата Шепелів згоріла, погруддя Шевченка вдалося врятувати, яке з 1967 року експонується в Бориспільському державному історичному музеї.
Ось що напише про цей період у житті майстра мистецтвознавець Г.Рогозівський:
«Минуло 15 років, як я не бачив Петра Петровича. Восени я їздив на Київщину, побував у Верни на хуторі. Моїм чичероне в лісній країні служив мені сільський комсомолець. Довго ми кружляли лісовими стежками. Ми зупинились на великому Бортницькому шляху, що прямує до Дарницьких лісових соснових масивів. Тут в оточенні лісу розкинувся хутір «Гора». Ні я, ні мій чичероне ніколи не були в Верни, але по різьбяних воротях ми догадались, що це оселя скульптора-пічника. Ми сиділи в невеличкій, низесенькій хаті скульптора, дожидаючись Петра Петровича. Я озирав брудну, тісну хату. Я звернувся до дочки:
– Батько й досі продовжує різьбярську роботу?
– Зимою, коли в хазяйстві немає роботи.
– А обличчя батька хто змалював?
– Самі ж тато змалювали.
– А є у тата різьбярна робота?
– Ого, ще яка робота!
Дочка відкрила скриньку, де лежали поодинокі різьбярні фігурки з скульптури «Селяни слухають кобзаря». До хати ввійшов Петро Петрович. Вийшли на свіже повітря.
– Ну, як, Петро Петрович?
– Ходімо подивимось мою нову оселю.
– Що? Забагатіли?
– Та де там забагатів!..
Ми оглядали нову оселю Верни, що збудовано на новий лад. Декілька кімнат-світлиць ожидали переміщення родини скульптора-пічника. Тут працьовиті руки Верни – різьбярна, пічнична, малярна робота. На все майстер Петро Петрович.
– Та це палац, а не селянський будинок!.. Та в такому палацові згоден буде жити любесенький міський мешканець! – посміхнувся Петро Петрович
– А від скульптурної праці щось перепада?
– Нема відбою, скрізь вимагають мою дерев’яну скульптуру. В Броварах (недалеко від Київа) на площі – погруддя Шевченка – моя працю. Таке погруддя зробив для села Княжичі та Харківського ЦК «Червоного Хреста». Дещо з моєї праці куплено Київським пролетарським музеєм.
– А як дивляться тепер скульптори на вашу працю?
– Коли я показував свою працю – погруддя Леніна й Шевченка – художникові проф. М.М. Яровому, професор, розглядаючи дерев’яні скульптури, замітив: «Дерев’яні скульптури Верни – Ленін та Шевченко – більше наближаються до натури, ніж портретні роботи, що змальовані помітними художниками».
У 1923 році П. Верна створює скульптуру «Шевченко з кобзою». Цим роком і датована робота «Шевченко на палітрі», яку він подарує бориспільцю Васильківському.
Виготовляв, як уже згадувалося, різьбяр погруддя Кобзаря, що як пам’ятники встановлювалися у містах і близьких до Борисполя селах, декоративні тарілки із зображеннями за сюжетами творів Т.Г. Шевченка, різьбив багатофігурні композиції, відтворював скульптурні образи героїв Шевченкових творів – Катерини, кобзаря Перебенді та ін.
На початку 1925 року майстер створив одну з найкращих своїх робіт – портрет дружини Маланки, розміром приблизно у ¾ від справжньої величини. Складність виконання полягала в тому, що дружина дуже соромилась і не хотіла йому позувати. Тому майстрові доводилося ловити кожну зручну хвилину і працювати уривками. В листі до М.Колєнова від 16.12.1959 р. Петро Петрович напише: «Ото в моїй біографії… єсть портрет моєї дружини, так у мене його купили за три тисячі…».
Того ж таки року П. Верна закінчив скульптуру «Запорожець запалює люльку», яка зображує літнього козака із флягою біля поясу та рушницею за плечима.
Протягом 1926 року митець вирізає кілька статуеток та каламарів, прикрашених барельєфами на різні теми, здебільшого – на українські народні мотиви або ж зображенням улюбленого Т. Шевченка.
У 1926 році Верна створює для Бориспільської аптеки портрет Т. Шевченка з написом «Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить». Доля цієї скульптури трагічна і водночас щаслива. Викинуту в роки голодомору на смітник, її знайшла й зберегла працівниця аптеки Мотря Андріївна Онанко. Нині скульптура перебуває в музейній колекції Бориспільського державного історичного музею.
У 1928 році майстер виготовляє скульптуру за мотивами твору «Катерина», виразно відтворивши горе покинутої дівчини. Скульптура вийшла надзвичайною; яскраво передавала почуття нещасної жінки, вражала всіх, хто її бачив, особливо вперше.
Образ народного співця – кобзаря – П. Верна відобразив у скульптурній композиції «Слухають кобзаря» (1929 р.). Пізніше, в 1933 році, різьбяр створить другий варіант цієї скульптури, вдосконалюючи кожний образ. Роботу було придбано музеєм Т.Г. Шевченка, що в Каневі, однак після німецької окупації міста вона зникла.
Наприкінці 20-х – у 30-х роках ХХ століття Петро Петрович створює серію чорнильних приладів, які прикрасив скульптурами селян. Працював над темами з життя українського села, створював сюжетні композиції на теми колгоспного життя: «Сівач» (1929), «На городі» (копання картоплі), «Викорчування пнів у лісі», «Розподіл трудоднів у колгоспі» (1938), «Перекурює».
У 1936 році створює скульптуру «Сіяч», скульптурний портрет Т.Г. Шевченка для колгоспу «імені Т.Шевченка» в Борисполі (стояв біля контори колгоспу, під час Великої Вітчизняної війни зник); у 1938-1939 роках – «Дівчина збирає огірки».
Привертають увагу пластичність скульптурок і велика образність. Автор досягає такої сили узагальнення, що, незважаючи на невеличкі розміри, скульптурки звучать монументально. Краса форм в органічному поєднанні з ознаками монументальності дедалі більше виявляються у творчості майстра.
На початку 1930-х років в газетах починають писати про видатного митця-самоука та його непросте життя. Цього разу різьбяра помітили громадські організації, які, пишаючись талановитим земляком, та, бажаючи йому допомогти, зібрали кошти та придбали майстрові набір інструментів для сницарства (художня обробка дерева, в тому числі наскрізне (ажурне), рельєфне та плоске різьблення, найчастіше із застосуванням позолоти і розфарбування), що складався з 21 предмета. Це був неймовірно корисний подарунок для П. Верни.
На долю Петра Петровича випало ще одне нелюдське випробування – голод 1932-1933 років. Але він не зламалася. В цей період Верна вирізьблює скульптуру «Рабство», декоративну тарілку з автопортретом та написом «Від життя нічого не взяв, для життя нічого не дав», декоративну тарілку з автопортретом у вигляді іконки з образами батьків.
У листі Верни до М. Колєнова від 27.03.1959 р. читаємо: «Потім настав 1933-й рік… Голодаючи, я зробив блюдо і, думаючи, що це послідня моя робота, всі мої надії рухнули про те, щоб покращало моє становище, я на блюді роблю свій портрет, вирізую такі слова: от життя не взяв, для життя не дав…»
Роботи Петра Петровича Верни неодноразово ставали окрасою виставок. У 1934-му він створює бюст Т.Г. Шевченка зі словами «Учітеся, брати мої». Цього ж року на місцевій виставці, організованій політвідділом Бориспільської МТС, він представляє автопортрет, декілька фігур зі скульптурної групи «Слухають кобзаря» і чорнильний набір «Дівчина, що збирає огірки».
Про талановитого різьбяра-самоука писали газети «Беднота», «Пролетарська правда», «Социалистическое земледелиє» та ін. Кореспондент газети «Социалистическое земледелиє» звернувся до політвідділу Бориспільської МТС допомогти майстру здобути основи художньої освіти. 1934 року політвідділ звернувся до Народного комісаріату освіти УРСР, і П.П. Верну було прийнято вільним слухачем до Київського художнього інституту на два роки (1934-1936 рр.). Тут 58-річний Петро Петрович відвідує класи малюнка та скульптури, слухає лекції з анатомії та історії мистецтва. Його керівником у роки навчання був скульптор П.М.Ульянов. Також вчився П. Верна у скульптора і викладача інституту М.І.Гельмана. Він отримує стипендію і щомісячну пенсію в розмірі 300 карбованців.
1936 року на Всеукраїнській виставці народного мистецтва в Києві експонуються нові твори Верни: «Сіяч», «Жнець», портрет С.М. Кірова на декоративному блюді. За ці твори різьбяра було нагороджено дипломом І ступеня, а через два роки прийнято в члени Спілки художників України.
1940 року на виставці «Тарас Шевченко в народному образотворчому мистецтві» Петро Петрович виставляє «Запорожець запалює люльку» та «Просвіта». За ці твори був нагороджений дипломом I ступеня і грошовою премією.
Продовжує майстер творити і в роки Великої Вітчизняної війни, але вже в Борисполі, куди перебрався з родиною. Тут він завершив тарілку з барельєфом-ілюстрацією до вірша Т.Г. Шевченка «Якби ви знали, паничі»; вирізьбив скульптуру за мотивами повісті М. Гоголя «Ніч проти Різдва», починає робити скульптурну групу «Зустріч бійця»; створює тарелі з портретами земляків О. Білоконя і Я. Цілика; також береться до малювання.
Після визволення Києва енергійно взявся за роботу. У 1944 році різьбяр створює бюст Т.Г. Шевченка для меморіального будинку-музею Кобзаря в Києві, а також – горельєф Т.Г. Шевченка. В 1945-му створює скульптурну групу «Прогнали німців», яка експонувалась на 8 українській художній виставці. 1946-го Петро Петрович робить повторний портрет В.І. Леніна для Бориспільського райкому партії; різьбить статуетку-чорнильницю «Біля криниці».
У 1947 році створює скульптурну групу на тему Шевченкового вірша «Мені тринадцятий минало» (зобразив малого Тараса з Оксаною). Тоді ж він повторює скульптури: «Коваль Вакула» – за М. Гоголем, «Перебендя» – за Т. Шевченком (1948 р.); а за рік – багатофігурну композицію на тему «Енеїди» І. Котляревського.
За творчі здобутки Комітет у справах мистецтв і Всесоюзний будинок народної творчості ім. Н.К. Крупської в липні 1948 року нагородили майстра Почесною грамотою та грошовою премією Всесоюзної виставки народної творчості.
На 10 українській художній виставці в 1949-му експонувалися скульптури П. Верни «Енеїда» (1948 р.) і «Мені тринадцятий минало». Після виставки їх придбав Київський музей українського народного мистецтва (нині Національний музей українського народного декоративного мистецтва).
1949 року Петро Петрович вирізьблює скульптуру «Озеленимо дороги», в якій зумів передати настрій молодості, праці по відновленню життя. Цього ж року створює декоративну тарілку з барельєфом, де зобразив героїню Шевченкового вірша «Сон».
1950 року Петро Верна вирізьблює портрети І.П. Котляревського та легендарного ватажка українських селян на Поділлі Устима Кармелюка. 1951-го створює портрет Т.Г. Шевченка з написом «Кобзар».
Навесні 1951-го, у дні декади української літератури і мистецтва в Москві, роботи Петра Петровича експонуються на виставці українського народного мистецтва. Цього ж року «за успіхи, виявлені в галузі українського народного образотворчого мистецтва» його нагороджено медаллю «За трудову доблесть». У 1964 році він отримує звання Заслуженого майстра народної творчості УРСР. Твори майстра неодноразово експонуються на виставках у Москві, Ленінграді, Києві, Харкові, Варшаві та інших містах.
Починаючи з 1912 року, коли з’явилась перша робота, й до останньої у 1954-ім, Петро Петрович постійно звертався до Т.Г. Шевченка. Останньою його роботою стала невелика скульптура Кобзаря, що призначалась для Віктора Івановича Йови (в подальшому директора Бориспільського державного історичного музею). Скульптура й донині зберігається в його родині.
Але Петро Верна не тільки знаний як різьбяр. Він був дивовижно обдарованим щодо слова. Із його вуст постійно сипалися приказки, прислів’я, а то й просто неповторні вирази, дотепи, жарти. Старожили-горяни згадують, що Петро також брав активну участь у сільському аматорському драмгуртку, де грав головні ролі.
Зі спогадів: «У закинутій хаті багатія ставили для хуторян «Назара Стодолю», «Наталку-Полтавку», «Ой, не ходи, Грицю» та чимало інших п’єс. А декорації для них на зшиваній мішковині малював Петро Петрович».
У Петра Петровича була дуже велика сім’я. Залишилися і дожили до зрілого віку семеро: два сини і п’ять доньок. Тільки син Юрій успадкував уміння свого батька.
Зі спогадів Анастасії Степанівни Шульги:
«В 1956-у, коли районна бібліотека поселилась в будинку культури, до нас частенька став заходити Петро Петрович. Він був уже в похилому віці, десь років 80. Ми називали його «дідусь Верна». Та і не дивно, бо з його онуками ми вчились у школі №3 (Терезі), а їх мама Ольга Ларіонівна Верна, невістка Петра Петровича, викладала в нас географію. Так що і для нас він був уже дідусь.
Зовні Петро Петрович був трохи вище середнього зросту, худорлявий, рухливий, з акуратно підстриженою борідкою клинцем. У спілкуванні – комунікабельний, привітний, доброзичливий. Щоб поспілкуватися, поговорити. А ми його вміли слухать. Розповідав про те, як жили раніше, про своє дитинство, яке чимось схоже на Шевченкове. А яка в нього була жива, соковита, образна мова, пересипана прислів’ями, приказками, віршами з «Кобзаря» та «Енеїди» Котляревського! Шевченко і Котляревський – його улюблені письменники, що надихали на різьбярську творчість. Він і сам любив віршувати. Одного разу читав нам свою біографію, складену в віршованій формі. Шкодую, що хватило тоді толку взять і переписать для пам’яті майбутнього. Та що поробиш, коли в молодості думаєш, що всі вічні. Можливо, щось збереглось у рідні. Коли в Борисполі проходили якісь свята, чи відзначались знаменні дати, до них готувались і митці, влаштовуючи в будинку культури виставку своїх творів, у них зі своїм доробком обов’язково брав участь і Петро Петрович Верна».
Із життя Петро Петрович Верна пішов 6 квітня 1966 року – на 89-му році життя, після хвороби, яка не давала втілювати нові творчі задуми в улюбленому матеріалі – дереві. Похований на Миколаївському кладовищі (нині Рогозівське). Роботи Петра Петровича зберігаються у найкращих залах Санкт-Петербурга, Москви, є вони у найпрестижніших колекціях у Франції та в Німеччині.
Мистецтвознавці про П.П.Верну
«Роботи Верни глибоко народні, їм притаманний дивний вираз, український колорит. Всі його скульптурні групи (а брав він їх із життя), багато навіяні Шевченковими, почасти Гоголевими творами – сівачі, городниці, лісоруби – прості люди праці, наділені індивідуальними рисами, динамічні, переконливі і разом з тим поетичні. Вся ота земна краса немов передана різьбярем по дереву, оживлена руками ніжного майстра».
В. Івасенко
бориспільський журналіст
***
«В роботах Верни відчувається велика спостережливість, уміння вловити і передати головне, найбільш характерне і, разом з тим, чудову властивість знайти суттєве й важливе часом в найнезначніших, здавалося б, речах і деталях».
журнал «Искусство» за 1953 рік
***
Характерною особливістю різьбяра була здатність відчувати в матеріалі об’єм майбутньої скульптури. Помітне прагнення досягти реалістичності у зображенні, разом з тим творити «як сам придумаєш». Твори вирізняються статичністю, передають напруженість застиглого у часі моменту дії, або навпаки – мрійливу врівноваженість зображуваних персонажів. Згадаймо композиції «Колгоспниця з огірками» (1932 р.), «Прогнали німців» (1945 р.), «Мені тринадцятий минало...» (1947 р.), «Озеленимо шляхи» (1949 р.), чорнильні приладдя «Викорчовування пнів» (1929 р.), «Кармалюк» (1950 р.).
***
Експерти відзначають, що Верна, працюючи над композиціями, здійснював величезну творчу роботу без попередніх ескізів. Маючи надзвичайну зорову пам’ять, різьбяр у звичайній дерев’яній колоді умів чітко побачити майбутній образ і відтворити його загальний характер. А тоді вже дещо «підправляв», приводив у відповідність до сформованого в уяві. «Художник створював скульптури в дереві без попередніх замірів, не ліпив їх з глини чи пластиліну. Він мав рідкісний дар бачити твір цілісним, відразу у всій його довершеності».
***
Об’ємну різьбу поєднував з розписом олійними фарбами, як у скульптурі «Бандурист» (1912 р.). Використовував тонування одним кольором. Інколи виконував копчення деревини з подальшим затиранням окремих ділянок до світлішого тону. Працював з деревом берези, липи, груші, ясеня, осики. Починав творити відразу, не виконуючи попередніх ескізів. Тільки при навчанні створив декілька скульптур у м’якому матеріалі – глині.
***
Петро Верна завжди ретельно відображав пластику обличь своїх героїв. У творчості дуже часто звертався до створення погрудних портретів, особливо Т.Г. Шевченка, перший бюст якого з’явився ще у 1914 році. Відомі скульптурні портрети І.П. Котляревського (1940, 1950 рр.), У.Я. Кармалюка (1949 р.), Т.Г. Шевченка (1922, 1925, 1927, 1941, 1947, 1949, 1950 рр.), О.С. Пушкіна (1936 р.), портрет дружини (1925 р.), невеличкий автопортрет (1922 р.). Кожен з них підтверджує спроможність П. Верни відтворити внутрішню сутність, характер людини, а не лише передати її зовнішню схожість.
***
У творах Петра Верни завжди присутні реалістичність зображення, виразність у передачі рис обличчя персонажів. Разом з тим, фігури його скульптур узагальнені та статичні.
***
«Художник створював скульптури в дереві без попередніх замірів, не ліпив їх з глини чи пластиліну. Він мав рідкісний дар бачити твір цілісним, відразу у всій його довершеності».
***
Якщо узагальнено окреслити спільну «системну якість» його творів, що стосуються принципів традиційної канонічної естетики української народної скульптури, насамперед можна назвати такі: об’ємну повноту, округлість, композиційну компактність, міцну збитість «важкуватих» постатей, відсутність (здебільшого) легких витончених деталей або дрібних «документальних» подробиць, вертикально-горизонтальна рівновагу в об’ємах фігур тощо.
Із сайту Гірської сільської ради
