Ганна ЧУБАЧ: «Більшого щастя немає, ніж те, що ти зробив - комусь згодилося»
Якби довелося присвоювати найвищий титул «За жіночність», вона неодмінно була б удостоєна його першою. Хоча має чимало літературних премій і нагород, та все ж найбільша і найвища з них - народна любов. Красивій жінці, чи не найбагатшому українському лірику, Ганні Чубач, вже вдруге призначили зустріч в Іванкові. Своїх шанувальників майстриня слова покликала на пісню, поезію й задушевну розмову: «Я зібрала усі свої сили, аби знову приїхати до гарних людей. Скільки б ти не писав, скільки б собою не тішився, але коли немає отого зв’язку з людьми, то ти – сирота. То ж завжди стараюся бути на людях. Вдячна вашому сільському голові Анатолію Туру, раднику голови райради, моїй давній хорошій подрузі Ользі Малишевській, які допомогли нам зустрітися».
Окрім організаторів зустрічі й представників районного відділу культури на чолі з Нелею Кияшко, в залі Іванківського будинку культури шкільні бібліотекарі, сільська інтелігенція, юнь, діти – всі, для кого виливаються в поетичні рядки прості, як старий світ, слова. Разом з Світланою Гарячою, художнім керівником закладу, поетеса ділилася сокровенним і наодинці: вона і її шанувальники. Від імені шкільних бібліотекарів району вклонилася за творчу спадщину воістино народній поетесі, подільській «журавці» самобутня головурівська поетеса Ніна Ігнатенко, побажавши многая літ «серед торжеств земного раю». Зі сцени лилися пісні й поезія. Вони звучали з вуст майбутнього й досвіду. Прекрасний дует у складі рідних людей Світлани Гарячої та Анатолія Урди, директора Іванківського будинку культури, чарував піснями на слова Ганни Чубач.
Володарка чергової премії
Наразі у неї сім книжок у різних видавництвах України. Вже потішили шанувальників 118 доробків, зареєстровано більше 500 пісень.
Її творчість занесена до світової скарбниці – «Література ХХI століття». Ганна Чубач - лауреат всеукраїнських літературних премій імені Павла Усенка, Марусі Чурай, С. Гулака-Артемовського та міжнародної премії «Дружба». Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами.
3 лютого в Держкомтелерадіо відбулось засідання Комітету з присудження Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва за 2016 рік ( книга «Українчики ідуть») Шляхом таємного голосування лауреатом премії визначено письменницю Ганну Чубач:
«Мені довго не присуджували цю Премію. Думаю, що було багато заздрісників. Мовляв, хто мене туди покликав? А мене покликали вірші. Обіцяю, як тільки Премія буде в моїх руках, то я беру таксі і їду до Іванкова святкувати».
Дитяча письменниця від Бога
Перу Ганни Чубач належить чимало поезій для дітей. Це ще одна грань її поетичного таланту. Джерелом натхнення слугував онук Гордій. Отак і народилася одна з популярних пісень «Черепаха-Аха».
- Ніхто не знає, що там за тою веселою пісенькою. Внука оперували три рази. І коли я, втомлена, приходила з роботи додому, він просив, щоб я його возила. Втомлена, на ліктях і колінах, везу його і кажу: «Гордійчуку, ну, який з мене вже кінь, я –черепаха». Йому сподобалося, і так з ним ми писали багато пісень, віршів. Ця дитяча пісня досить популярна. Вона стала в пригоді нашим хлопцям на передовій – під неї ранкова зарядка, кажуть, виходить найкраще.
А іванівська малеча переконала в цьому усіх глядачів. На сцені і в залі усі танцювали під «Черепаху- Аху». Дітлахи декламували напам’ять улюблені вірші серед них і онучата Світлани Гарячої та внучечка Ольги Малишевської – Аня.
Мене не стане, а пісні житимуть
- Сідаю і пишу музику. Марші пишу з віником по хаті. Кілька років тому народився військовий марш. Мій покійний чоловік, генерал-лейтенант, начальник штабу, дуже сміявся: «Що ти робиш тим віником? А я йому: «Такти вибиваю». Отож, як в серці є, то не треба обов’язкової освіти. Мені мої земляки-вінничани подарували маленький диктофон. І тепер, коли мелодія мене наздоганяє на вулиці , вона зразу ж фіксується, аби не забути. Якщо серйозно, то , щоб записати пісню треба аранжування, оркестровку, а ці хлопці беруть великі гроші. Тому, все, що я записала, це лише частинка. Мені допомагали в цьому мої друзі, цілі школи. Мене не стане, а пісні житимуть. Бо немає в них ні стілечки фальші. Я щаслива у творчості. Я щаслива у особистому житті. Більшого щастя немає, ніж те, що ти зробив, а воно комусь згодилося
Після інсульту пісні не пишуться. Вірші пишу, а от з піснями…
Якби всі жили по совісті
Є таке гарне слово – людяність. І не менш гарне – совість. Вибрану книжку хочу назвати «Совість». Якби всі жили по совісті, то було б добре
Чоловіки, яких любила…
У мене було два чоловіки. Звичайно, що задивлялася на багатьох. Але мій дорогий чоловік, генерал-лейтенант Збройних Сил України, був і красивий, і розумний, і порядний. Порядність - це в чоловікові найголовніше. Ми живемо у досить важкий час, коли на сході країни війна. Ми повинні зараз чоловіків просто зберегти. Я їх часто порівнюю з реліктовими деревами. Давні, кремезні, рідкісні. І якщо вони переведуться, то й світ переведеться.
Добре мати батьківщину
Я багато подорожувала. Була в Америці, на Кубі. Зустрічалася з Фіделем Кастро, його братом. Куба дуже красива, але дуже бідна. На той час – на місяць кіло рису, одна пара взуття – на рік. Але вони найвеселіші, незважаючи на «злидні». У Німеччині – добрі матеріальні статки, всюди порядок і дисципліна. Та найбільше мені сподобалося у Празі, там мені довелося побувати двічі. Там і дисципліна, і багато чого нашого, слов’янського – вони тепліші, добріші.
Батьківщина – це головне. Дуже добре мати батьківщину і подорожувати . Моя донька 23 роки прожила в Афінах. Зараз, коли я поховала чоловіка та й сама маю не найкраще здоров’я, вона приїхала сюди, до Києва. Захоче – полетить до Греції, бо там син, а схоче – то тут, на батьківщині. Коли любиш батьківщину, то вона у твоїй душі завжди, де б ти не був. Я не була менш українкою, коли вчилася в Москві, чи певний час була на Камчатці. На жаль, зараз час складний. Якщо нічого не зміниться, то наша молодь буде їхати з рідної землі не тому, що не любить її, а тому, що не зможе себе забезпечити…
Поезія, народжена Чорнобилем
Зустріч відбулася 26 квітня, коли відзначали роковини Чорнобильської трагедії. Тому не могли оминути поезію, народжену Чорнобилем.
- Чорнобиль на нас діє і до сьогодні. Десь за років вісім до аварії нас покликали до Чорнобиля виступити перед людьми на мітингу. Місто було дуже успішним. Мітинг відбувся і ми приїхали, коли люди вже розходилися. Тож так і не виступивши, ми поїхали до Прип’яті. Хлопці сіли собі на корчах обідати. А я пішла вздовж берега . Ще тоді я відчула якийсь холод. Я відчула, що там буде біда. Річкова вода замивала сліди… а я написала тоді твір «Чути як плаче трава». Ми приїхали до Києва. Я тоді товаришувала з композиторкою Височинською і вона, прочитавши вірш, обрамила його в гарну музику. Через вісім років, коли трапилася чорнобильська трагедія, ця пісня стала гімном пожежників, які там загинули. А згодом народилася поема «Я чую цей голос». Чорнобиль – біда нашого народу. І хоча зараз усе перекрила війна, ми повинні не забувати чорну сторінку в історії нашої країни.
Що намрію, те й збувається
Хочу, щоб закінчилася війна. Коли молюся вранці, то й молюсь за наших хлопців.
Мій батько загинув, коли я ще не народилася. Важким було дитинство. Найстрашніше – війна…
Мама говорила, що я завжди хочу мати таке, як ні в кого. Так, я хотіла бути одягненою краще, ніж усі дівчата. Хотіла написати кращі вірші, ніж інші поети.
Наша школа була далеко від села. Треба було долати аж шість кілометрів. Взутися не було в що. Ми шкарбали в калошах. Уявіть собі: мені за тата дали кирзові чоботи сорок другого розміру. Мама виміняла їх у Могилів-Подільському в євреїв на боти з каблуками. Коли я їх одягнула, то вони розтяглися і стали, мов гармошка. Тоді мій вітчим взяв колодочки і повставляв їх в середину каблука. І от я кожного дня, з ліхтариком на грудях, з чорнильницею, яка мерзне на морозі, і в цих ботах ходила в єврейське містечко вчитися. І ви собі уявіть, що ця дитина війни хоче стати письменником. В одній книзі я побачила гарного чоловіка. Це був Олесь Гончар. І я всім говорила, що це мій тато. Пізніше, коли я виросла і ми познайомилися, дійсно дивилася на нього весь час як на свого батька.
…Як би не молодилися, але історія життя, як стелажі, на яких полички, і на кожному їх тільки десять. Коли людина доживає до сьомого стелажа, вона повинна знати , що до восьмого (вісімдесяти років) доживає лише 10 відсотків. У мене поличка сьома. Дасть Бог здоров’я, ще поживемо і побачимося.
Алла БОГУШ
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
