ОЛІМПІЙСЬКА ЧЕМПІОНКА НАТАЛЯ СКАКУН: «МОЯ БОГАТИРСЬКА СИЛА ДУЖЕ ЗНАДОБИЛАСЯ В ПОБУТІ»
Нещодавно «КП» в Україні» надрукувала інтерв’ю з єдиною в історії вітчизняної жіночої важкої атлетики володаркою олімпійського золота Наталією Скакун. Але сьогодні мало хто знає, що починала вона тренуватися наприкінці 90-их – початку 2000-их у Лебедині, на своїй малій батьківщині, під керівництвом тренера Миколи Ратушняка. Сподіваємося, що цей передрук буде цікавий сьогоднішнім читачам «ТС» і тим, хто у ті роки був причетний до розвитку важкої атлетики у цьому невеликому селі на Бориспільщині.
За майже три десятка років незалежності Україна завоювала лише два олімпійські золота у важкій атлетиці. На Олімпійських іграх в Атланті-1996 золоту медаль в категорії до 108 кг здобув Тимур Таймазов. Було ще одне золото в Олексія Торохтія, завойоване на Олімпіаді-2012 в Лондоні, але минулого року МОК відібрав у нього цю медаль за використання допінгу. Власне, за вживання заборонених препаратів уже 10 українців втратили олімпійські медалі, і серед них чотири у важкій атлетиці. В Ольги Коробки забрали «срібло» Пекіна-2008, Наталії Давидової – «бронзу» Пекіна-2008, в Юлії Калини – «бронзу» Лондона-2012.
Друге «золото» Україні принесла наша співрозмовниця Наталя Скакун, яка перемогла на Олімпійських іграх в Афінах у 2004 році у ваговій категорії до 63 кг. І це не єдине її досягнення. На чемпіонаті світу 2001 року в Салоніках 19-річна спортсменка з Чернігова не тільки сенсаційно виграла змагання, а й побила світовий рекорд, а через два роки в Ванкувері Наталія стала володаркою двох золотих та срібної медалі, й знову встановила світовий рекорд.
ВАЖКА АТЛЕТИКА НЕ ВПЛИВАЄ НА НАРОДЖУВАНІСТЬ
– Наталю, багато хто вважає, що важка атлетика – не жіночий вид спорту. Спростуйте?
– Я це часто чую, мовляв, не жіноча це справа тягати штангу. І відразу додають, що це шкодить жіночому здоров’ю, важкоатлетки не зможуть мати дітей через те, що це важка праця. Але я бачила, як важко працювала моя мама, бачила, як багато жінок нестерпно важко працюють, але всі вони спокійно народжували. Після завершення професійної кар’єри я жартувала, що настав час комусь написати дисертацію на тему, що важка атлетика не впливає на народжуваність. Усі дівчата, які займалися до мене, зі мною і після, – народжували і двічі, і тричі. Я теж двічі народжувала. Без єдиного розриву. Знаю багато дівчат-важкоатлеток, і в усіх пологи проходили без ускладнень.
– У чому краса важкої атлетики?
– Це все стереотипи, що жінки – слабка стать. У побуті жінка набагато більше працює, ніж чоловік. Жінки витриваліші. Чим мені подобалася жіноча важка атлетика? Я хотіла довести, що сильна і що можу чогось досягти без шкоди для здоров’я. Знаєте, ця богатирська сила дуже знадобилася в побуті. Моя перша дитина – Микита – в сім місяців важила 10 кг. Син був тільки на грудному вигодовуванні. Педіатр мене сварила, думала, що я підгодовувала його сумішами, але у мене було таке молоко, що він набирав 1,1-1,3 кг щомісяця. Він народився з вагою 3380 г, а в сім місяців важив уже 10 кг. А носити на руках кожного дня десятикілограмове маля, ой як нелегко. У Чернігові я отримала квартиру на 14-му поверсі. Траплялося, ліфт не працював. Ось тут і знадобилася ця сила. З дитиною і візочком у руках я піднімалася на 14-ий поверх не один раз.
– Чи комплексують важкоатлетки через фігуру, вважаючи себе перекачаними?
– Зовсім ні. Коли я виходила на поміст, моя робоча вага становила 63-64 кг. Зараз важу 52 кг, і зізнаюся, що почуваюся некомфортно. Мені подобалася моя колишня вага, коли мала велику масу тіла. А зараз у мене не надто приваблива зовнішність, оскільки я дуже худа.
– Що заважає набрати кілограми, тим більше на карантині?
– Організм і спосіб життя. У мене двоє дітей, город великий, багато роботи. Я кручуся, мов білка в колесі, й у мене такий обмін речовин, що жири не відкладаються. Якось мені оперували ясна, так стоматолог каже: «А у вас проблемка. Немає підшкірного жиру». Дякую за комплімент.
ОБСТАНОВКА В ЗБІРНІЙ ПЛАЧЕВНА
– Чим вам довелося пожертвувати на шляху до олімпійського золота? Якою ціною далася золота медаль?
– Не скажу, що багато чим пожертвувала заради цього. Хіба що трохи менше дитинства було, аніж у інших. Але було сильне прагнення домогтися успіху. Можливо, навіть дуже добре, що життя було інтенсивним. Роки пролетіли, але я задоволена. Все це було недаремно. Я виграла Олімпіаду, перемагала на чемпіонатах світу та Європи. Коли нині дивлюся на дівчаток і хлопчиків, які були зі мною в збірній і докладали стільки ж зусиль, скільки і я, але нічого не добилися, то стає сумно. Мені дуже шкода всіх спортсменів, з усіх видів спорту, які багато працювали, але у них не вийшло. І таких більшість. У цьому плані спорт жорстокий, а мені пощастило.
– В Україні, окрім футболу і біатлону, жоден вид спорту не знаходить якісної державної підтримки, і всі наші олімпійські медалісти досягають результатів не «завдяки», а «всупереч». Чи можете відзначити хоч якийсь вплив держави на ваш успіх чи тут все ж таки відіграли роль винятково ваша наполегливість і власна ініціатива?
– Держава мені не допомагала. Допоміг мій тренер Олександр Володимирович Риков. Тоді я жила в Чернігові. Він був у добрих відносинах із міським головою Олександром Володимировичем Соколовим. Якщо виникала в чомусь потреба, Риков безпосередньо йшов до мера – і питання завжди позитивно вирішувалося.
– Ви, як і раніше, тримаєте світовий рекорд у своїй категорії?
– Ні. Китаянка побила його у 2012 році. Сьогодні китаянки домінують практично у всіх категоріях.
– У Ріо-де-Жанейро 2016-го наша збірна з важкої атлетики не взяла жодної медалі. Є передумови, що в Токіо медалі будуть?
– Я дуже сподіваюся на Анастасію Лисенко. Це – найперспективніша наша важкоатлетка. Вона три роки поспіль бере медалі чемпіонату Європи і серйозно готується до Олімпіади, незважаючи на цю пандемію. Вона вже має ліцензію, сподіваюся, з Божою допомогою їй вдасться привезти в Україну медаль. Оскільки реально більше у нас нікого немає. Можливо, ще одна дівчина завоює ліцензію. І це все. На «чоловічу кухню» я намагаюся не лізти. Лише скажу, що найперспективніший хлопець – Дмитро Чумак зі Скадовська. Він переміг на минулому чемпіонаті Європи-2019 в Батумі і взяв срібну медаль на чемпіонаті світу-2018 в Ашхабаді. Та загалом обстановка в збірній дуже плачевна.
– Скільки у нас професійних спортсменів?
– Спортсменів багато, точну кількість не назву. На чемпіонаті України серед жінок виступає понад 100 учасниць. Але це тільки ті дівчата, які подали заявки, а скільки маємо областей? Насправді спортивних шкіл у регіонах досить багато.
КИТАЙ НА ДЕСЯТИЛІТТЯ ВИПЕРЕДИВ УКРАЇНУ
– Без фармакології у важкій атлетиці вже жоден спортсмен нічого не виграє?
– Людський організм не гумовий. Фармакологія – потрібна річ у сучасному спорті. Мова не про допінг, проте різні відновлюючі препарати і вітаміни вкрай необхідні. Тренування виснажливі, організм виснажується, його потрібно підкріплювати вітамінами.
– Справа в тім, що у простих уболівальників виникає бажання – тоді дозвольте цей допінг усім. Ми втратили чотирьох олімпійських медалістів через допінг. Вас не дратує, що через численні скандали для більшості людей важка атлетика – дорівнює допінг? Чому найчастіше тема допінгу випливає в публікаціях про важку атлетику?
– Дратує і з тієї причини, що важка атлетика страждає найбільше – на кшталт, це вид спорту наскрізь просочений допінгом. Просто у важкій атлетиці найбільше відновлювальних препаратів. Атлети намагаються поліпшити свої силові якості. Періодично контролери знаходять нові біодобавки, включені у заборонений список. Це ті, які спочатку там не прописані, але входять вже до складу. На цьому більшість важкоатлетів і попадаються.
– Росія виграла Сочі-2014 на допінгу. Злет Китаю на домашній Олімпіаді в Пекіні-2008 (48 молодих медалей) теж пов’язаний з допінгом – просто його вдало приховали?
– Не можу стверджувати це категорично. Знаю напевно одне: Китай на десятиліття попереду від України. У них кращі технології, кращі лабораторії, де вони можуть проводити різні аналізи і тести. Нам далеко до Китаю. За Китаєм майбутнє в спорті, не тільки у важкій атлетиці.
«ЧОЛОВІК МОЛОДШИЙ ЗА МЕНЕ НА ШІСТЬ РОКІВ, АЛЕ РІЗНИЦЯ У ВІЦІ МІЖ НАМИ НЕ ПОМІТНА»
– Після Афін-2004 в одну мить на вашу долю випала ціла низка нещасть: помер 28-річний чоловік, квартиру з медалями обікрали, у мами стався інсульт. Як змогли це пережити?
– Життя така річ, що неприємність може прийти в будь-який момент. Життя не можна змінити. Я завжди намагаюся дивитися тільки вперед. У 24 роки залишилася з однорічним сином Микитою на руках. Але мені пощастило зустріти свого нинішнього чоловіка Івана. Ми з ним були знайомі давно. Ми односельці. Наші батьки дружили, разом святкували всі дні народження дітей, він вчився в моїй школі. Закрутилося у нас усе після Олімпіади в Афінах. Після тих бід він мене дуже підтримав. З Чернігова ми переїхали жити до мене на батьківщину в Київську область, у Лебедин. Уже тут у нас народилася донька Анна. Ми дуже щасливі!
– Те, що Іван молодший за вас на шість років ніколи не бентежило?
– Так, бо спочатку люди старшого ґарту не могли цього зрозуміти і прийняти. Ті ж батьки мого чоловіка були проти нашого шлюбу. Але минув час, всі розмови вщухли, та й ця різниця між нами взагалі не відчувається.
– Синок Микита пов’язаний зі спортом?
– Він займався футболом. У нашому селі є невеликий стадіон, він виступав на районних змаганнях. Але коли тренер пішов, то перестав займатися футболом, хоча у нього були непогані задатки стати добрим воротарем. Та, на жаль. У жовтні Микиті вже виповниться п’ятнадцять.
– Деякі спортсмени не хочуть, щоб діти йшли їхніми стопами. Як відреагуєте, якщо 10-річна донька Анна скаже: «Хочу стати професійною важкоатлеткою»?
– Всіляко їй допомагатиму, але до спорту вона байдужа. Та якщо навіть і захоче піти у важку атлетику, в селі ніде займатися. Був великий спорткомплекс, але його три роки тому закрили, хоча ніби й велися якісь ремонтні роботи. Я готова навіть безкоштовно працювати тренером, щоб прищеплювати дітям любов до важкої атлетики. Але ніде.
– А чим зараз займаєтеся?
– Працюю старшим тренером на олімпійській базі в Кончі-Заспі. Треную професійних дівчат. Це вже спортсменки збірної, які готуються до міжнародних змагань. Але мені хотілося б тренувати і наших, сільських дітей. Це моя мрія.
Джерело: https://kp.ua
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
