Руслан Дмитренко: cпочатку спортивна ходьба мені не дуже подобалась
Руслан Дмитренко – рекордсмен України зі спортивної ходьби на 20 км, переможець Кубка Світу зі спортивної ходьби 2014 року, бронзовий призер чемпіонату Європи-2014 та багаторазовий призер Кубків Європи та Універсіад. А ще – він наш земляк, адже народився та виріс у селі Лебедин.
В інтерв’ю «ТС» Руслан Дмитренко розповів про початок спортивної кар’єри, першу нагороду та страшну ДТП, в яку потрапив у березні цього року.
– Руслане, ви з дитинства полюбили спорт чи це захоплення з’явилося пізніше?
– Захоплювався спортом ще у школі, ходив на спортивні секції, які у нас були. Навіть грав у футбол, хоча не дуже любив його. Влітку бігав на стадіон, а взимку займався баскетболом у спортзалі.
Як дорослішав, почав їздити в Бориспіль у дитячо-юнацьку спортивну школу. Я любив баскетбол, але там такої секції не було, тому мені довелося робити вибір: бокс або велоспорт. Тож майже рік ходив на секцію боксу, де моїм тренером був Михайло Шкоруп, нині директор ДЮСШ. Навіть їздив на змагання, та значних досягнень не було, тому згодом бажання займатися боксом зникло. А наступними вже були біг та спортивна ходьба.
– Чому саме цей вид спорту?
– У нашій школі був учитель фізкультури Геннадій Віталійович Яцюта, який почав тренувати мене з бігу. У мене непогано виходило, загорівся цим видом спорту, отримував перемоги. Потім вступив до Броварського вищого училища спортивної культури. Там моїм тренером став Олександр Федорович Григоренко, який ще в часи Радянського Союзу був тренером зі спортивної ходьби. І коли в училищі у мене не все добре виходило з бігом, він запропонував спробувати спортивну ходьбу.
«Якщо пройдеш 200 метрів хоча б за дві хвилини, то буде з тебе ходак», – сказав тоді. І я зміг. Ось так почав займатися спортивною ходьбою. Зізнаюсь, тоді це мені не дуже подобалось: усі бігають, стрибають, а я ходжу. Однолітки дуже скептично дивились на це. А я закінчив училище, вступив до Київського університету фізкультури, під час навчання в якому вже розпочались серйозні тренування та перші перемоги на змаганнях.
– Пам’ятаєте свої перші змагання?
– Якщо чесно, точно не згадаю. Мабуть, це було ще за часів навчання в Броварському спортивному інтернаті. Тоді на обласних змаганнях я показав дуже добрі результати (якщо не помиляюсь, навіть переміг). Щоправда, тоді ще не було так багато спортсменів зі спортивної ходьби моєї вікової категорії.
– …А першу нагороду?
– Першу нагороду пам’ятаю добре. Десь після півтора-двох років навчання в спортивному інтернаті та відповідних тренувань я брав участь у Міжнародному турнірі з легкої атлетики «Дзеркало тижня». І переміг. Ця нагорода стала для мене першою та дуже важливою на той період.
– Режим спортсмена, м’яко кажучи, непростий: постійні тренування, особливий раціон, часті відрядження на збори тощо. Як до цього ставляться ваші рідні?
– Я почав займатися спортивною ходьбою з 2003 року і саме тоді почав зустрічатися зі своєю майбутньою дружиною. Тож вона поступово звикала до мого режиму і завжди ставилась із розумінням, адже спорт – це мій основний заробіток. Взагалі, такий спосіб життя мені подобається, адже і вдома не набридає, і на збори вибираюсь. Якщо є змога, забираю на збори і сім’ю: в Крим, Карпати, Туреччину. Поєдную корисне з приємним!
– Коли є вільний від тренування час, як відпочиваєте?
– Між тренуваннями на зборах просто відновлюємо сили: прогулянки на природі, спілкування. А якщо розпочинається сезон, то про відпочинок можна забути: орієнтовно один вихідний за два тижні. А от після закінчення сезону (кінець серпня – вересень) близько місяця взагалі не тренуюсь і обов’язково намагаємося поїхати кудись з родиною. Якщо дозволяє погода, на море, а ні – то в гори. Впродовж двох останніх років у нас з’явилася своєрідна традиція – збираємося сім’ями у Ворохті (це родичі і родини друзів-спортсменів): смажимо шашлики, ходимо в гори, катаємось на квадроциклах.
– Чи маєте секрет підготовки напередодні важливого змагання?
– Якогось особливого режиму не дотримуюсь – просто здорове харчування. Наприклад, не їм занадто смажену їжу, під час тренувань обмежую себе у споживанні свинини, адже вона «важка» для організму. А про майонези, кетчупи, чіпси – навіть не йдеться. Хоча спортсмени, які виступають на дистанції 50 км, мають особливу дієту.
– Практично в кожному виді спорту є свої забобони. Чи мають їх спортсмени зі спортивної ходьби? І чи вірите ви у певні прикмети?
– Гадаю, що це залежить не від виду спорту, а від самої людини. Знаю, що деякі мої колеги читають перед стартом молитву, інші ніколи не повертаються, якщо щось забули. Я в такі забобони не вірю. Особливо після того, як неодноразово перемагав на змаганнях, хоча до цього повертався забрати речі, які забув. Багато хто боїться числа 13. Після того, як у п’ятницю 13-го народився мій син – для мене це число щасливе! Навіть номери автомобіля були 1313.
– Актори мріють отримати статуетку Оскар, а яку нагороду прагнете здобути ви?
– Будь-який спортсмен, який починає тренуватися, вже мріє про «золото» на олімпійських іграх. Цього хочуть усі, та і я б не відмовився від такої нагороди (посміхається – ред.). Командний Кубок світу я отримав, бронзову медаль Чемпіонату Європи теж здобув. І не секрет, що хотілося б постояти і на олімпійському п’єдесталі під Гімн України. Це моя мрія!
– 2014 рік для вас став знаковим, оскільки на Кубку світу, що відбувся у Китаї, ви стали переможцем і встановили рекорд України. Пам’ятаєте, як це було?
– Так, того дня була погана погода, йшов дощик. Це ніби і не дуже погано для ходьби, адже не так спекотно, та все одно дискомфортно. Ми почали дистанцію, і я відразу сконцентрувався: був повністю у собі, намагався ні на що не відволікатися. Бачу, що трибуни кричать, підтримують, а воно ніби на задньому фоні.
Перша думка про перемогу з’явилася тоді, коли за два з половиною кола до фінішу залишилися удвох зі спортсменом з Китаю. Звичайно, розумів, що можуть зняти з дистанції за найменшу погрішність, аби китаєць переміг у себе на батьківщині. Тому сумнівався, чи варто відриватися від нього? А вже за півтора кола до фінішу вирішив ризикнути. І до останнього не вірив, поки не розірвав фінішну стрічку.
– Як відзначили вас за перемогу в Україні?
– Ми отримали фінансову премію і були нагороджені орденом Данила Галицького відповідно до Указу Президента України. Оскільки я тоді виступав за Донецьку область, то стояв перший у черзі на отримання квартири. Але у 2014 році ми змушені були звідти виїхати через події на сході країни, квартири я не отримав. Та і в Києві теж не дали житло.
– У березні ви потрапили у жахливу ДТП, у результаті якої отримали численні травми. Як проходить реабілітація і які прогнози лікарів щодо термінів повернення до повноцінних тренувань?
– Відразу після ДТП мене привезли до Бориспільської лікарні, звідки перевезли до Києва. Там мене прооперував хірург, який займається спортсменами. Вже зроблено сім операцій і другий місяць знаходжусь у місті Бахмут на реабілітації: щодня, окрім вихідних, з 9-ої ранку до 16.00 перебуваю на процедурах. І так буде ще близько місяця.
Звичайно, вже є покращення: змінив милиці на палицю, починаю ставати на п’ятку, розробляти її. Про відновлення повноцінних тренувань говорити зарано. Взагалі, хірург сказав, що п’ятка заживає мінімум пів року, тому металічну конструкцію з неї можна буде зняти лише через шість місяців.
– Відчували підтримку у такий важкий період від друзів, колег-спортсменів?
– Так, підтримка була велика, і це дуже приємно. Та найбільше допомога відчувалась від моєї дружини, дітей, рідних та близьких друзів. Телефонували й писали зі словами підтримки і мої колеги, спортсмени і тренери різних видів спорту не тільки з України, а й з-за кордону. Навіть не очікував, що так багато людей відгукнеться.
– Ви родом із села Лебедин. Часто там буваєте?
– Коли повернулися з Донецька, то жили в Борисполі. А восени минулого року, коли дружина вдруге завагітніла, вирішили переїхати в Лебедин, до батьків.
– Відчуваєте увагу земляків?
– Звичайно, бо почуваюся, як удома. Бував у школі на спортивних святах, спілкувався з учнями. Також отримую запрошення на проведення олімпійських уроків з інших шкіл району і міста.
– І насамкінець: поради молоді, яка теж хоче займатися спортивною ходьбою.
– Якщо людина вирішує серйозно займатися будь-яким видом спорту – це вже великий плюс. А щодо спортивної ходьби, звичайно, багато дітей приходять, починають і відразу ж ідуть з цього спорту, бо не в усіх виходить чи просто не подобається. Але якщо подобається – не звертайте ні на що увагу, тренуйтеся і найголовніше – довіртеся тренеру.
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
