Сад зі ста ронделів Ніни Ігнатенко
Пригадалася перша презентація поетичної збірки Ніни Ігнатенко з Головурова. Це теж було осінньої пори у Вороньківському музеї літератури рідного краю. Тоді, десять років тому, це був її дебют. Для когось вона стала відкриттям, для когось – натхненням. І хто б міг подумати, що творчість вибухне так потужно і на рівні. Одна за одною з’являлися на світ і тішили шанувальників збірки поезії та прози: «Барви життя» (2006), «Від цвіту до плоду» (у співавторстві з донькою Аллою Богуш, 2007), «Трава сонця» (2008), «Цвітуть на хатнищах бузки» (2009), "Рахую веснами життя"( 2010), «Душі моєї повінь» (2012), «Бабине літо» (2015), книга вибраного «Незатоплена пам’ять» (2015). І ось дев’ятий доробок талановитої поетеси – «Сто ронделів». Презентація відбулася в Бориспільському державному історичному музеї (відділ «Сучасний Бориспіль»).
Редактор і автор передмови, як і кількох попередніх збірок, Володимир Литвин. До речі, з його ініціативи й відбулася така творча зустріч. Рецензент видання – член-кореспондент Міжнародної кадрової академії, член Національної спілки письменників України, заслужений працівник освіти Микола Боровко. Батько ронделя – так ще називають Миколу Маркіяновича. Тож і презентація ронделів без пана Боровка – це все одно, що картина без фарб…
У невеликій залі музею родина, друзі, куми, соратники по перу і навіть однокласники – люди, яких об’єднує любов до слова, прийшли порадіти новому творчому ужинку Н. Ігнатенко. Минулого року в Борисполі з ініціативи М. Боровка відбувся Перший Міжнародний фестиваль ронделя. Його учасницею була і Ніна Борисівна, тепер уже член Асоціації поетів-ронделістів України. Рондель – особливий жанр поезії, що складається з 13-ти рядків, надихнув поетесу глибше зануритися у світ поезії. І ось результат – сто таких ронделів. Заступник директора музею, ведучий дійства В. Литвин пригадав: «Спочатку вона принесла мені 60 ронделів. Я їх уважно переглядаю, редагую, форматую. Минає невеликий проміжок часу і поетеса знову приносить нові вірші, і так було кілька разів. Дійшли до 94-ох ронделів. Аж ось жінка знову передає мені шість нових творів. Я одразу ж випалив: «Ваша збірка називатиметься «Сто ронделів». Потім виявилося, що це модерна назва, як і оформлення та наповнення збірки.
М. Боровко подякував поетесі за те, що вона спромоглася на таку сподвижницьку працю і заклала в неї часовий труд: «Мене це явище тішить – у нашій асоціації нараховується близько півсотні ронделістів. За останній час туди прийшли маститі поети, які раніше, можливо, і не пробували писати ронделі. Рондель поєднує молитву й пісню, а для українця як краще висловити свої думки, почуття, бажання, переживання? Що мені як рецензенту сподобалося у цій книзі? Ніна Ігнатенко не шукала пагони з чужого саду, не відрізала гілки, не прищеплювала на стовбур своєї мудрості. Вона кидала зерна і ростила з них свої стебла. Тому і виріс у неї її сад – сад Ніни Ігнатенко. Він вирізняється з-поміж інших ронделістів сьогодення природним звучанням. Жінка говорить народною мудрістю, озвучує думки пересічних людей. Тільки озвучує по-своєму. Не кривитиму душею, але кращі твори є зразками. Рано чи пізно прийде визнання, що це ті твори, що заслуговують на високе пошанування».
Сльотава осінь плакала дощем,
Змивала з неба сиві акварелі,
Цідила морок на сумні оселі,
А в душі нам – осінній тихий щем.
Закохані воркують під плащем.
В самотнім парку мокрі сплять орелі.
Сльотава осінь плакала дощем,
Змивала з неба сиві акварелі.
А небо аж заходиться плачем,
Хлюпоче сум, мов хвилечка об скелі,
І літо бабине в калюжах невеселе,
Спирається на вересня плече.
Сльотава осінь плакала дощем…
Як говорив один філософ, любити народ легко, а любити одну людину, батьківщину – важко. Бо це болить. Ваші затоплені Гусинці закриті водою минулого. Ви, як одна з дочок цієї землі можете сказати про той біль, втрату спогадів і дитинства, про тугу за найріднішим краєм. Наступну книгу ми хочемо бачити, і відмовитися від цього ви не маєте права, бо ви не належите вже собі, а нам, читачам.
Знесли село – епоху, мов…
Сум оброста очеретами.
Для «хлопців» з владними значками –
Рутинні теми для розмов.
А хід історії – тавром
Ятрить і дужчає з роками…
Знесли село – епоху, мов…
Сум оброста очеретами.
Бентежать сни, хвилюють кров
Ромашки з жовтими зрачками,
І молодість моєї мами,
Й синівська зраджена любов…
Знесли село – епоху, мов…
Зустріч набирала обертів. І природне бажання відчути свято переростало в реальність. Слово написане, оспіване в піснях і вишите на полотні, торкалося щемливих струн душі. Так, саме ще піснею і вишиванням тішила поетеса. Разом із чоловіком Іваном вони написали цілу добірку пісень, що звучали в їхньому виконанні не лише того дня. На аматорських сценах авторські пісні виконує Головурівський самодіяльний хор «Джерела», народний аматорський вокальний ансамбль «Дніпрові дзвони» з Кийлова, якими керує І. Ігнатенко.
«Сама б я не спромоглася на такі народини. Якби не підтримка Володимира Литвина, Миколи Боровка, а ще небайдужих людей, які тримають «на плаву» мою творчість: це Головурівський сільський голова Микола Чуй,, місцевий фермер Євгеній Канарейкін , подружжя Біликів — Юрій Миколайович та Раїса Миколаївна, внучка Віталіна, яка зробила дизайн обкладинки нової збірки». Ще один благодійник, який приїхав на поетичне свято, – депутат райради, однокласник, підприємець Іван Криворот. Він допомагав побачити світ попереднім поетичним збіркам. Тож для них – вишиті ронделі, як згадка про зустріч, як вдячність. А М. Боровку дістався його власний рондель, гаптований руками жінки.
Уже давно стала улюбленою творчість Н. Ігнатенко для її шанувальників, які цього дня цитували поетесу, сипали її ж перлами: доньки Алли Богуш та внучки Віталіни, самобутньої сошниківської поетеси Марії Фоміної, заступника директора з виховної роботи Старинської школи Валентини Крисько, вчительки української мови та літератури Мирненської школи Наталії Лупан, Мирненського сільського голови Оксани Коваленко, прозаїка Людмили Тоцької. Радник голови райради Ольга Малишевська наголосила, що такі зустрічі мають проходити в ширшому колі, аби наші земляки в обличчя знали гордість району.
Запам’яталися ось ці мудрі слова: «Що є істинна творчість? Це – поезія, яка приходить не на замовлення, не за гонорари, не за славу. Поезія приходить за потреби душі». Віриться, що дев’ята збірка – це ще не вся поезія душі Н. Ігнатенко. Адже здається, що вона в неї така безвимірна, така глибинна, що ні дна в ній, ні краю. Тому щиро радіємо таким ужинкам і маємо надію, що натхненна й солодка праця неодмінно визріє у нову, не менш талановиту поезію.
О, душе покаянна, не зітхай!
Хоч попіл часу твій покрив фундамент,
Не вичерпала ти ще свій регламент.
Допоки сил – надії не втрачай.
Щоб не змілів в тобі життя ручай,
Не пересохни в тілі, як пергамент.
О, душе покаянна, не зітхай!
Хоч попіл часу твій покрив фундамент,
Світи в мені, врожай земний збирай.
Тобі в небесний рано ще парламент!
Ще доля тче із золота орнамент
І жебонить життєвий водограй.
О, душе покаянна, не зітхай!
Ольга ПЕРЕЯСЛАВСЬКА
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
