ПЕТРО БАЗЮЧЕНКО: «СПОРТ – МОЄ ХОБІ, БО Я ГОТУВАВ СЕБЕ ДО ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»
5 липня свій 90-річний ювілей відсвяткував наш знаний земляк важкоатлет-гирьовик, 10-разовий чемпіон світу, 14-разовий чемпіон Європи, 25-разовий чемпіон України серед ветеранів та дворазовий чемпіон Всесвітніх ігор ветеранів Петро Базюченко. «ТС» завітала до ювіляра вже після свята, аби дізнатися рецепт довголіття та розпитати про плани на майбутнє.
Петро Максимович зустрічає нас на великому охайному подвір’ї й відразу веде до кімнати, облаштованої для занять спортом: тут і штанга, і гирі, а найголовніше – нагороди. Скільки їх? Порахувати важко. І в руках тримати нелегко: як розповідає ювіляр – лише медалі кілограмів на шість заважать.
Та тільки-но переступили поріг, П. Базюченко як справжній господар запрошує оцінити його домашнє вино, яке вже десять років власноруч виготовляє з малини та винограду. І відразу зізнається, за день може випити келих, а то і два. А чому б і ні? Червоне вино – це чудовий антиоксидант.
Про тяжке дитинство, голод 1946 року та першу роботу
«Голод, холод, злидні, війна, розруха… У 1946-1947 роках до виснаження дійшов, вже не міг ходити, ноги почали опухати. Врятувало лише те, що залишив школу та пішов до тракторної бригади причепщиком, закінчив курси трактористів», – розпочинає розповідь ювіляр та згадує, що зловісного 1946-го року стояла неймовірна спека, жодного дощу: все, що люди посадили – посохло.
Батька розстріляли німці, тож у голод 1946 року бувало сам недоїдав, а якийсь кусень хліба ніс матері, аби врятувати її. «У колгоспі за шість кілометрів був бурт просяної полови. То взимку вночі ставав на лижі, мішок через плечі та їхав набирати просо. А потім шість кілометрів назад, додому повертався о другій годині ночі. А мати зранку провіє, перетовче і вже суп зварить. От так цілий місяць їздив та спасався. Так і виживали», – згадує Петро Максимович.
Дуже рано почав працювати: вже у 12 років косив та вмів виклепати косу.
Спортсмен з трьома вищими освітами та перші трудові нагороди
Прагнучи здобути вищу освіту, Петро Базюченко вступив до Білоцерківського сільськогосподарського інституту на ветеринарний факультет (за фахом ветеринарний лікар), після закінчення якого поїхав на освоєння цілинних земель. «Хрущов дав команду, у кого диплом з відзнакою – всіх на цілину», – пояснює нам спортсмен.
А повернувся звідти вже у село Вороньків, де майже дев’ять років працював завідуючим ветеринарною дільницею. Оскільки там не було спортивної зали, то почав тренувати гирьовиків просто на подвір’ї. І з цією вороньківською командою у 1960 році їздили на перші сільські спортивні ігри у Черкаси, де тоді показали непогані результати.
Під час роботи у Воронькові був прийнятий до лав компартії, а потім направлений до Вищої партійної школи для отримання ще однієї вищої освіти. Петро Максимович жартує, що був не дуже чемним «політиканом», бо готував себе до трудової діяльності, тому налягав на економіку та організацію сільського господарства.
Тож після закінчення партійної школи Базюченка призначають директором Кучаківського державного племінного птахозаводу, де загалом пропрацював 28 років. Згадує, що потрапив у збиткове господарство – 600 тисяч збитків, доріг немає, одна ґрунтовка. І всього за три роки, у 1974-му, отримав першу трудову нагороду – орден «Знак пошани», бо радгосп став прибутковим і племінне яйце возили до Узбекистану, Грузії, Латвії, Естонії, інших республік.
«Кучаківський держплемптахозавод двічі «гримів» на весь Радянський Союз: двічі отримували перше місце у конкурсі племінних господарств у Союзі. А як перше місце, так автомобіль «Волга» у подарунок. То всі і дивувались: один раз «Волгу» отримав, а потім другий», – посміхаючись, розповідає Петро Максимович.
Саме під час роботи на племзаводі у 62 роки захистив кандидатську дисертацію й отримав звання кандидата економічних наук, розробивши проєкт циркуляції свіжого повітря у пташниках, що дало змогу зекономити близько 340 тисяч карбованців.
Та попри такі значні досягнення, важкоатлет розповів, що не все вдалося здійснити, будучи директором племзаводу: «У мене була триєдина ціль: провести газ у село, побудувати дороги та житло для працівників, адже приїжджали працювати з усього Радянського Союзу. І коли йшов на пенсію, то всі 660 працівників були забезпечені житлом – побудували 39 присадибних будинків та цілу вулицю для спеціалістів».
«Спорт – моє хобі, бо я готував себе до трудової діяльності»
Захоплення спортом розпочалося ще в дитинстві. Нинішній чемпіон згадує, як із захопленням дивився на тодішніх важкоатлетів Куценка та Піддубного і теж хотів бути таким здоровим та міцним, але не було можливості через голод.
Тож штангою розпочав займатися порівняно пізно – у 22 роки, бо через німецьку окупацію і школу закінчив та до інституту вступив на три роки пізніше.
Першу спортивну нагороду отримав у 1953 році, коли був ще студентом. Тоді став чемпіоном області і, зізнається важкоатлет, навіть під час післявоєнної розрухи спортсменів шанували краще, ніж зараз: за перше місце дали годинник «Побєда», який на той період коштував 300 крб. Після закінчення інституту за три роки стрімко почали рости результати: виконав норматив кандидата у майстри спорту.
І хоча на сьогодні безперервний спортивний стаж Петра Максимовича становить аж 70 років, чоловік наголошує, що спорт – це лише хобі, бо готував себе до трудової діяльності.
Розвиток спорту на селі «під прикриттям»
Будучи директором племзаводу, П. Базюченко побудував спортивний комплекс під виглядом механічної майстерні, бо на той час було заборонено непланове будівництво. А як відкрилась спортивна школа, то відразу пішли анонімки, і по партійній лінії йому виписали догану.
Та це не зупинило. Працювали спортивні секції, де тренували п’ять платних тренерів, яких записали інженерно-технічними працівниками. Вихованки спортшколи займали перше місце в області із дзюдо. Пізніше запросили майстра спорту Миколу Ратушняка, який і започаткував у селі жіночу важку атлетику.
«За три року ми підготували чотирьох майстрів спорту, у тому числі двох міжнародного класу. Наша вихованка Наталія Скакун у 2004 році стала першою і поки єдиною українською жінкою – олімпійським чемпіоном з важкої атлетики», – розповідає П. Базюченко.
З 2000-их, коли спортшкола припинила свою роботу, до і 2017 року приміщення занепадало. Але з ініціативи сільського голови Миколи Дженжебіра вже третій рік там триває ремонт і цього року заплановано відкриття. На це сподівається і сам чемпіон, який планує у відремонтованому спорткомплексі провести всеукраїнські змагання ветеранів-важкоатлетів імені П. Базюченка, а гроші на премії переможцям готовий виділити з власного бюджету.
Ранок чемпіона та особливий раціон
Якщо ви подумали, що ранок чемпіона розпочинається із зарядки, то помиляєтесь. Ранок нашого ветерана-важкоатлета – це ранній підйом до 6-ої та робота на власному городі (24 сотки), де працює сам, нікого не підпускаючи. Навіть у день зустрічі з журналістами «ТС», яка була запланована на 10-ту ранку, чоловік вже встиг прополоти бур’яни та обробити картоплю проти жука.
«Не можу без фізичної праці. 18 років я не був у санаторії. Для мене санаторій – це город. Працюю там, відпочиваю в холодочку, засмагаю на городі», – розповідає Петро Максимович та демонструє засмагу, якій можуть позаздрити найзатятіші курортники.
Щодо раціону, то вже шість років як відмовився від м’яса, адже солі у суглобах відкладаються. З напоїв полюбляє мінеральну воду, чай та вино, яким часом заміняє воду під час спеки: «Іду працювати на город, беру вина холодного, попрацював трохи – зробив декілька ковтків замість води».
Орієнтовний раціон П. Базюченка виглядає так: ранок – велика чашка чаю з медом, батон, масло, сир; обід – обов’язково салат із овочів, вирощених на власному городі, та овочевий суп на олії з чорним хлібом, і знову ж чай; вечір – двоє яєць, кефір або кисле молоко з медом, сир.
Займається чемпіон мінімум двічі на тиждень по 1,5-2 години. Спочатку 30 хвилин розминки – присідання, віджимання, розігрів ніг, тільки після цього переходить до штанги. Ну і про гирю не забуває – 32 кг підіймає по 10 разів кожною рукою.
Про завершення спортивної кар’єри поки не може бути і мови
У 90 років планував завершити спортивну кар’єру на Чемпіонаті світу серед ветеранів важкої атлетики, побивши рекорд німця Вернера Мросака, який виступав у такому ж віці. Однак завадив «клятий» коронавірус. Тож Петро Максимович має намір здійснити задумане вже наступного року.
«За 26 років ветеранського спорту у мене 52 рекорди, я став 10-разовим чемпіоном світу серед ветеранів, 14-разовим чемпіоном Європи, а найбільше досягнення – дворазовий чемпіон Всесвітніх ігор ветеранів (у 2002 році в Австралії та у 2005 році в Канаді). А також я вже 25 разів чемпіон України. Як переходжу з однієї вікової групи в другу – всі рекорди забираю», – хвалиться Базюченко.
Свято минуло, а вітання продовжують надходити
Ювіляр тішиться, що у день свого ювілейного дня народження отримав багато привітань, які продовжують надходити і після святкової дати. Зустрічав і почесних гостей – приїжджав вітати президент міжнародної федерації гирьового спорту і президент української федерації гирьового спорту Юрій Щербина, представники районної держадміністрації, знані в районі спортсмени, сільський голова, друзі.
Микола Дженжебір, Кучаківський сільський голова: «Петро Максимович – унікальна людина, він наша гордість, тому на його честь 10 років тому, за моєю пропозицією, було названо одну з вулиць у селі Лебедин, де розташований Кучаківський держптахзавод. І спортивний комплекс, який нині ремонтуємо завдяки допомозі районної ради (частково виділено кошти і з сільського бюджету) – носитиме ім’я Петра Максимовича Базюченка».
Валентина МАКІЄНКО, «ТС»
"32 кг підіймає по 10 разів кожною рукою". В 90 років. Я в шоці...