СВІТЛАНА БУГАЙ: «КОЛИ ЛІКУЄШ З ДОБРОМ, ТО ХВОРОМУ І ЛІКУВАТИСЬ КОМФОРТНО»
Пів зміни з медсестрою: портрет професії
У маніпуляційній зайняті майже всі кушетки. Руки медсестри пурхають біля столика – Світлана Бугай готує чергову крапельницю.
Старші пацієнти Старівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини називають жінку «наша Свєточка», а ще «золота дитина».
«І хороша, й акуратна, а яка прискіплива – усе тобі за інструкцією. Такий медперсонал у селі на вагу золота. Тож якщо на крапельницю, то тільки до Світлани», – каже Галина Володимирівна.
Є художники з великої літери, а є медики, ділиться думками пацієнтка: «У Світлани попадання у професію 100%, талант. Іноді буває, що у людини тої вени навіть не видно, а вона знайде і поставить крапельницю так уміло та обережно, що ні гулі, ні синця ніколи не буде».
Поки ми говоримо, медсестра ставить крапельницю ще одній хворій.
– Свєточко, щось мені наче коле…
– А ось так?
– А так уже ні.
За кілька хвилин Світлана Василівна у невеликому затишному кабінеті вже розповідає нам, що змалечку любила спорт, а в медицину потрапила з легкої маминої руки, яка й сама 39 років пропрацювала медсестрою: «Це дійсно моє, та у школі не те, що не мріяла, подумати не могла про цю професію. Спорт, співи, танці – будь ласка. А якось мама каже: «Поїхали, покажу тобі, де вчилася». Ось ми поїхали і по цей день – 20 років – я в медицині. Закінчила Київське медичне училище № 2 і прийшла тоді ще у Старівську дільничну лікарню».
Родом Світлана Бугай зі Старого. Разом із чоловіком виховують двох синів – Романа та Ігоря. «Старший на другому курсі, а молодший – у другому класі», – розповідає. Саме вони не дають їй забути про улюблений спорт, який перетворився на родинне хобі.
Ще одне хобі Світлани – масаж. Опанувати всі його секрети – її мрія.
«Навики у мене є, але потрібні курси і час. Роки летять, але ж мрії втілювати ніколи не пізно», – посміхається жінка.
Наша розмова переривається на кілька хвилин – Світлана Василівна біжить до пацієнтів, адже потрібно перевірити їх самопочуття, а комусь – замінити крапельницю.
І так шість днів на тиждень. Робочий день медсестри починається з 08.00 і завершується о 15.00. За цей час треба й уколи зробити, і крапельниці поставити, комусь і шви зняти, а комусь аналізи зробити. І не забути посміхнутись, а ще ж слово добре сказати і пояснити що до чого – як у школі.
«Люди часто шукають поради. Їм важлива увага. Від лікарів та медсестер вони чекають не лише лікування, а й доброго слова. Я для людей таких слів не шкодую. Навіть уявити не можу – як це прийти на роботу зі злістю… це ж лікарня. Якщо до людини з добром підходити, то їй і лікуватись гарно. Поговорили, посміялись, дивись, уже й забули, що їм боліло. Намагаєшся всім допомогти. Це така професія, що відмовляти не можна», – розповідає Світлана Бугай.
І знову медсестрі треба до хворих. Вона працює швидко-швидко, до когось говорить, комусь киває головою. Маска закриває її обличчя, а очі посміхаються.
«Зараз дуже багато сердечників – бо тиск стрибає й організму потрібна підтримка. А взимку було багато пневмоній і в коридорі просто було не протиснутись. Хворі і лежали, і сиділи, і мало не стояли… всім потрібна була допомога. Тоді за день до 20 крапельниць ставили», – розповідає жінка.
На запитання, чи не виникає остраху захворіти на коронавірус? – Світлана відповідає просто: «Ми ходимо у костюмах, масках і рукавичках, дотримуємось наказів. Якщо все робити правильно – все буде добре».
Проте жінку непокоїть, що люди занадто легковажно ставляться до всіх вимог.
«Люди у нас дуже рано почали без масок ходити. Як на мене – поки карантин, доти й ходіть. Шановні, чому ви думаєте, що ходити має хтось, а не ви? А маршрутки, автобуси, метро? Коли заходжу у магазин і бачу, що всі без масок, – не мовчу: «Дівчата, чому без маски?» Хтось промовчить, хтось відповість, я, звісно, командувати не маю права, але й мовчати не буду», – додає Світлана Василівна і знову поспішає до хворих.
У лікарні ніколи не зайве перевірити ще раз, перепитати, бути зібраним і сконцентрованим. Щоб не відволікатись на зайве, Світлана навіть Viber на телефоні не встановлює. На роботі – тільки робота.
«Коли я працюю, готую крапельницю чи укол – можу не почути, як до мене заговорили, бо це така справа, де відволікатись не можна. Може, я надто ретельна, але в усьому люблю чіткість. Знаєте, іноді кажуть: «А зробіть мені крапельницю швидше…» А я не можу повільно чи швидше, бо треба правильно. Тому відповідаю: «Ви кудись поспішаєте? Полежте, уявіть, що ви на курорті». А що? Коли потрібно, можу й розважити, аби забули, що на лікарняному ліжку. І забувають», – знову посміхається жінка. Ось так усміхнено і прощалась, ось так усміхнено і сфотографувалась для газети, лише на секунду приспустивши маску.
Віта ПРАВДЕНКО, Тоня ТУМАНОВА, «ТС»
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
