Бориспільська районна рада
Бориспільський район, Київська область

Ганна ЧУБАЧ: «Більшого щастя немає, ніж те, що ти зробив - комусь згодилося»

Якби довелося присвоювати найвищий титул «За жіночність», вона  неодмінно  була б удостоєна  його першою.  Хоча має чимало літературних премій і нагород, та все ж найбільша і найвища з них -  народна любов.  Красивій жінці, чи не найбагатшому українському  лірику,  Ганні Чубач, вже вдруге призначили зустріч  в Іванкові. Своїх шанувальників майстриня слова покликала на пісню, поезію й задушевну розмову: «Я зібрала усі свої сили, аби знову приїхати до гарних людей. Скільки б ти не писав, скільки б собою не тішився, але коли немає отого зв’язку з людьми, то ти – сирота. То ж  завжди стараюся бути на людях. Вдячна вашому сільському голові Анатолію Туру, раднику голови райради, моїй давній хорошій подрузі Ользі Малишевській, які допомогли нам зустрітися».


 


 

Окрім організаторів зустрічі й представників районного відділу культури на чолі з Нелею Кияшко, в залі Іванківського будинку культури шкільні бібліотекарі, сільська інтелігенція, юнь, діти – всі, для кого виливаються в поетичні рядки прості, як старий світ, слова. Разом з Світланою Гарячою, художнім керівником закладу, поетеса ділилася сокровенним і наодинці: вона і її шанувальники. Від імені шкільних бібліотекарів району  вклонилася за творчу спадщину  воістино народній поетесі,  подільській «журавці» самобутня головурівська поетеса Ніна Ігнатенко, побажавши многая  літ «серед торжеств земного раю». Зі сцени лилися  пісні й поезія.  Вони звучали з вуст майбутнього й досвіду. Прекрасний дует у складі рідних людей Світлани Гарячої та Анатолія Урди, директора Іванківського будинку культури, чарував піснями на слова Ганни Чубач.


 


 


 


 

Володарка чергової премії

Наразі у неї сім книжок у різних видавництвах України.  Вже потішили шанувальників 118 доробків, зареєстровано більше 500 пісень.

Її творчість занесена до світової скарбниці – «Література ХХI століття». Ганна Чубач - лауреат всеукраїнських літературних премій імені Павла Усенка, Марусі Чурай, С. Гулака-Артемовського та міжнародної премії «Дружба». Вірші поетеси перекладено російською, англійською, німецькою, чеською, болгарською, угорською, монгольською та іншими мовами.

3 лютого в Держкомтелерадіо відбулось засідання Комітету з присудження Премії  Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва за 2016 рік ( книга «Українчики ідуть») Шляхом таємного голосування лауреатом  премії визначено письменницю Ганну Чубач:

«Мені довго не присуджували цю Премію. Думаю, що було багато заздрісників. Мовляв, хто мене туди покликав? А мене покликали вірші. Обіцяю, як тільки Премія буде в моїх руках, то я беру таксі і їду до Іванкова святкувати».


 


 


 

Дитяча письменниця від Бога

Перу Ганни Чубач належить чимало поезій для дітей. Це ще одна грань її поетичного таланту. Джерелом натхнення слугував онук Гордій.  Отак і народилася одна з популярних пісень  «Черепаха-Аха».

  • Ніхто не знає, що там за тою веселою пісенькою. Внука оперували три рази. І коли я, втомлена, приходила з роботи додому, він просив, щоб я його возила. Втомлена, на ліктях і  колінах, везу його і кажу: «Гордійчуку, ну, який з мене вже кінь, я –черепаха». Йому сподобалося, і так з ним ми писали багато пісень, віршів. Ця  дитяча пісня досить популярна. Вона стала в пригоді нашим хлопцям на передовій – під неї ранкова зарядка, кажуть, виходить найкраще.

А іванівська малеча переконала в цьому усіх глядачів. На сцені і в залі усі танцювали під «Черепаху- Аху». Дітлахи декламували напам’ять улюблені вірші серед них і онучата Світлани Гарячої та внучечка Ольги Малишевської – Аня.


 


 

Мене не стане, а пісні житимуть


 

  • Сідаю і пишу музику. Марші пишу з віником по хаті. Кілька років тому народився військовий марш. Мій покійний чоловік, генерал-лейтенант, начальник штабу, дуже сміявся: «Що ти робиш тим віником? А я йому: «Такти вибиваю». Отож, як в серці є, то не треба обов’язкової освіти. Мені мої земляки-вінничани подарували маленький диктофон. І тепер, коли  мелодія мене наздоганяє на вулиці , вона зразу ж фіксується, аби не забути. Якщо серйозно, то , щоб записати пісню треба аранжування, оркестровку, а ці хлопці беруть великі гроші. Тому, все, що я записала, це лише частинка. Мені допомагали в цьому мої друзі, цілі школи. Мене не стане, а пісні житимуть. Бо немає в них ні стілечки фальші. Я щаслива у творчості. Я щаслива у особистому житті. Більшого щастя немає, ніж те, що ти зробив, а воно комусь згодилося

Після інсульту пісні не пишуться. Вірші пишу, а от з піснями…


 

Якби всі жили по совісті


 


 

Є таке гарне слово – людяність. І не менш гарне – совість. Вибрану книжку хочу назвати «Совість». Якби всі жили по совісті, то було б добре


 


 

Чоловіки, яких любила…

У мене було два чоловіки. Звичайно, що задивлялася на багатьох. Але мій дорогий чоловік, генерал-лейтенант Збройних Сил України, був і красивий, і розумний, і порядний. Порядність - це в чоловікові найголовніше. Ми живемо у досить важкий час, коли на сході країни війна. Ми повинні зараз чоловіків просто зберегти. Я їх часто порівнюю з реліктовими деревами. Давні, кремезні, рідкісні. І якщо вони переведуться, то й світ переведеться.


 

 Добре мати батьківщину


 

Я багато подорожувала. Була в Америці, на Кубі. Зустрічалася з Фіделем Кастро, його братом. Куба дуже красива, але дуже бідна. На той час – на місяць кіло рису, одна пара взуття – на рік. Але вони найвеселіші, незважаючи на «злидні». У Німеччині – добрі матеріальні статки, всюди порядок і дисципліна. Та найбільше мені сподобалося у Празі, там мені довелося побувати двічі. Там і дисципліна, і багато чого нашого, слов’янського – вони тепліші, добріші.


 

Батьківщина – це головне. Дуже добре мати батьківщину і подорожувати . Моя донька 23 роки прожила в Афінах. Зараз, коли я поховала чоловіка та й сама маю не найкраще здоров’я, вона приїхала сюди, до Києва. Захоче – полетить до Греції, бо там син, а схоче – то тут, на батьківщині. Коли любиш батьківщину, то вона у твоїй душі завжди, де б ти не був. Я не була менш українкою, коли вчилася в Москві, чи певний час була на Камчатці. На жаль, зараз час складний. Якщо нічого не зміниться, то наша молодь буде їхати з рідної землі не тому, що не любить її, а тому, що не зможе себе забезпечити…


 


 

Поезія, народжена Чорнобилем

Зустріч відбулася 26 квітня, коли відзначали роковини Чорнобильської трагедії. Тому не могли оминути поезію,  народжену Чорнобилем.

  • Чорнобиль на нас діє і до сьогодні. Десь за років вісім до аварії нас покликали до Чорнобиля виступити перед людьми  на мітингу. Місто було дуже успішним. Мітинг відбувся і ми приїхали, коли люди вже розходилися. Тож так і не виступивши,  ми поїхали до Прип’яті. Хлопці сіли собі на корчах обідати. А я пішла вздовж берега . Ще тоді я відчула якийсь холод. Я відчула, що там буде біда. Річкова вода замивала сліди… а я написала тоді твір «Чути як плаче трава». Ми приїхали до Києва. Я тоді товаришувала з композиторкою Височинською і вона, прочитавши вірш, обрамила його в гарну музику. Через вісім років, коли трапилася чорнобильська трагедія, ця пісня стала гімном пожежників, які там загинули. А згодом народилася поема «Я чую цей голос». Чорнобиль – біда нашого народу. І хоча зараз усе перекрила війна, ми повинні не забувати чорну сторінку в історії нашої країни.


 

Що намрію, те й збувається

Хочу, щоб закінчилася війна. Коли молюся вранці, то й молюсь за наших хлопців.

 Мій батько загинув, коли я ще не народилася. Важким було дитинство. Найстрашніше – війна…


 

 Мама говорила, що я завжди хочу мати таке, як ні в кого. Так, я хотіла бути одягненою краще, ніж усі дівчата. Хотіла написати кращі вірші, ніж інші поети.

Наша школа була далеко від села. Треба було долати аж шість кілометрів. Взутися не було в що. Ми шкарбали в калошах. Уявіть собі: мені за тата дали кирзові чоботи сорок другого розміру. Мама виміняла їх у Могилів-Подільському в євреїв  на боти з каблуками. Коли я їх одягнула, то вони розтяглися і стали, мов гармошка. Тоді мій вітчим взяв колодочки і  повставляв їх в середину каблука. І от я кожного дня, з ліхтариком на грудях, з чорнильницею, яка мерзне на морозі, і в цих ботах ходила в єврейське містечко вчитися. І ви собі уявіть, що ця дитина війни хоче стати письменником. В одній книзі я побачила гарного чоловіка. Це був Олесь Гончар. І я всім говорила, що це мій тато. Пізніше, коли я виросла і ми познайомилися,  дійсно дивилася на нього весь час як на свого батька.


 

…Як би не молодилися, але історія життя, як стелажі, на яких полички, і на кожному  їх тільки десять. Коли людина доживає до сьомого стелажа, вона повинна знати , що до восьмого (вісімдесяти років) доживає лише 10 відсотків. У мене поличка сьома. Дасть Бог здоров’я, ще поживемо і побачимося.

Алла БОГУШ



 



 



 


 

« повернутися до списку новин