Бориспільська районна рада
Бориспільський район, Київська область

ТУДИ, ДЕ ЧЕКАЮТЬ

З гуманітарною місією у зону бойових дій, у дитячі сирітські будинки, до постраждалих жителів сходу України не раз вирушала зі своїми незмінними і   випробуваними у  важких  переїздах  друзями  Процівський сільський голова  Любов  Чешко.

Було всього – потрапляли під обстріл і в аварію, долали нелегкі кілометри  бездоріжжя і ламалися в дорозі, не вистачало пального і замерзали…  Та, попри все, знову і знову їхали туди, де важко, де справжнє пекло, де страждають люди і просять допомоги. І ось укотре, 5 лютого, у тому ж складі з двома водіями-процівцями  Віктором Чорномизом, Михайлом Урсуляком та ще з такою, як і сама, небайдужою до людського горя людиною, волонтером з Борисполя Марією Калиною і її бригадою – водієм Анатолієм Добровольським та Ніною Калиною, вони поспішали в Авдіївку.  Як це було,  розповідає Любов Чешко:

 

— Сигнал про термінову допомогу  жителям Авдіївки  до нас на Бориспільщину дійшов швидко. І того ж дня, 2 лютого, постало завдання якнайшвидше зібрати  все необхідне для мешканців постраждалої Авдіївки. У тих, хто зможе допомогти, не було  жодного сумніву. Тому перший мій дзвінок по телефону – до голови районної ради Владислава Байчаса, бо не було такої поїздки  на схід, в організації якої він би не брав участі.  Його допомога завжди вагома. І на цей раз за чималі кошти, виділені ним, було придбано 80 теплих ковдр, пальне на проїзд, закуплено 100 кг заморожених м’ясних напівфабрикатів. Більше того, В. Байчас звернувся до директора СТОВ «Старинська птахофабрика», депутата  районної ради Олександра Зубчука з проханням долучитись до збору  продуктів харчування для  Авдіївки. Керівник  птахофабрики відгукнувся на прохання голови райради і виділив 400 кг м’яса та 3500 штук  яєць.  Окрім того,  передав запрошення молодим сім’ям з Донеччини на роботу на підприємстві.

Жодна поїздка не обходиться й без голови правління Бориспільського РСТ  Костянтина Струкова. І на цей раз він  передав по 100 кг сала і пряників.

Червоний Хрест, який очолює Надія Скибун, теж щоразу надає допомогу і  продуктами  харчування, і теплим одягом.

У зборі гуманітарної допомоги  взяли участь депутати райради, сільські голови.  Начальником райвідділу освіти до цієї справи були  залучені  школи і дитсадки. Ніколи осторонь не була й наша Процівська церква. Колишній настоятель  храму  отець Миколай (Терещук) надав 2 тонни продуктів харчування – цукор, крупи, олію, солодощі. Нинішній  настоятель храму архімандрит  Феогност  передав  1000 свічок.

Як ніколи,  після звернення  до жителів  Процева, підприємців, уже через  кілька  годин  приміщення  сільської  служби охорони  було завалено і продуктами харчування, і речами. Коли почали завантажувати машини, то виявилось, що все зібране  в них не поміститься. Тоді вирішили, що буде ще одна поїздка. І вже на наступний день запланували від’їзд. Та не вийшло. Природа внесла свої корективи. Два дні була така  ожеледиця, що ні ступити, ні  виїхати було неможливо. Серце розривалось од відчаю, безпорадності, безсилля, що десь страждають у холоді і голоді люди, а серед них – діти і немічні люди. Нічого не вдієш – треба чекати. І Бог змилостивився – у неділю таки погода  попустила. І три машини вирушили на схід.

Дорога була важка – слизька, вимагала великого напруження, уваги водіїв. Та, доїхавши до  Харківської області,  зрозуміли, що то були «квіточки», а «ягідки»  – попереду. Від  Чугуєва до Донецької області  дороги просто  не було. У якийсь момент  закралася розгубленість, та то була лише мить. Бо переслідувала одна думка – ми повинні доїхати до тих, хто на нас чекає і кому ми так потрібні зараз. І наша сила виявилася в тому, що ми – не одні.

Не можу не розповісти ще про одну волонтерську бригаду Валентини  Меленевської  з  Жереб’ятина та її друзів із Баришівського району  Костянтина  Азарова  та Олексія  Лихотву. Про них  ви почуєте  вперше. Вони ніколи  не афішували себе, хоч багато разів  були на передовій, у зоні боїв. Це дуже скромні й добросердні люди, які  свою справу честі роблять тихо, без галасу, по-Божому. Бо Творець сказав: «Коли твориш милостиню, не труби перед собою, й Отець твій, що бачить таємне, поверне  тобі явно». Це – про них. Скажу вам, волонтери – це особлива  каста людей. Це справді ті, хто бачить  мету і  не бачить перешкод. І часто на кону стоїть їх життя. І часто своє особисте залишається на задньому плані. А ще вирізняє їх з-поміж інших те, що вони  мають споріднені душі. У своїй роботі не змагаються між собою, а ведуть і допомагають  один  одному.

Так трапилось і з нашою групою. Серед війни і снігів, морозу і бездоріжжя  нашим поводирем стала Валентина, яка на той час уже доїхала до Авдіївки і по мобільному зв’язку вела нас польовими дорогами, бо головна дорога була під  обстрілами. Так ми дісталися спочатку до Краматорська. А там нам запропонували весь вантаж розвантажити на складі гуманітарної допомоги, бо до Авдіївки їхати небезпечно. Заїхавши на склад, ми побачили, що він весь забитий продуктами і речами. Ця картина  нас не те, що  здивувала, а приголомшила. Як же це так? За 100 км звідси  люди потерпають від  голоду і холоду, а тут усе складується «до хороших часів», коли  втихне вогонь. Ми були обурені такими діями людей, яким було доручено справу надання  гуманітарної допомоги  постраждалим. Тож вирішили:  будь що буде, а вантаж довеземо до Авдіївки самі.

З Божою  поміччю  наші  екіпажі  дісталися  до блокпосту міста. Там уже про нас  знали і  чекали  нашого приїзду. Нас зустріла  боєць із позивним «Ластівка»  і провела  до місця розподілу гуманітарної допомоги. Їхали полями, як там кажуть, «по зеленці». І ця об’їзна  польова  дорога була  обпалена  й розбита  війною. По обидва боки поля – вирви від градів і снарядів. Таке відчуття, що все – і земля, і розстріляні дерева – зранені, наче люди, стогнуть від болю і наруги.

Доїхали і до Коксохімічного заводу – страшне видовище…  Завод-годувальник  ледь дихає обстріляний, але не здається. Там працює небагато людей. А взагалі,  роботи в  місті немає. Була  шахта – і ту розгромлено. Все місто оповите смородом і смогом. Для нас, тих, хто проживає на екологічно чистих територіях, це нестерпно.  Не вистачає повітря, і наші легені це відчувають відразу. Хочеться кудись утекти і хоч трохи  ковтнути свіжого повітря. А там же живуть люди. І нікуди не тікають, бо там їх дім, їх  мала батьківщина.

Та найважче і найболючіше було бачити закляклих від холоду і виснажених   голодом  людей. З санчатами, похилені до землі, вони, наче обледенілі фігури, але ж живі, не йшли, не рухалися, а ледь пересувалися, тяглися туди, де роздають  гуманітарку, як тільки зачули, що під’їхали машини.

Від побаченого кров холоне в жилах. Це страшно. Зразу в уяві  постали картинки  блокадного Ленінграду. Так тож ворог, не друг так вчинив з народом. А тут один слов’янський  народ зазіхнув на незалежність і свободу іншого такого ж народу. Як же боляче усвідомлювати, що ті, кого вважали братами по духу, по вірі, стали страшнішими  і жорстокішими  від фашистів, озвірілими нелюдами.

Нещасні люди, їх зібралось із 300, оточили настільки щільним кільцем наші машини, що ми навіть не могли відчинити двері. Ніякі умовлянні відступити, не душити один одного не були почуті. Ми, звичайно, їх розуміли. Тяжке становище змушувало  бути такими. Що не кажіть, а голод – не тітка. Голодна людина здатна на все. Аби не трапилось ще якоїсь біди, ми викликали на допомогу бійців Національної гвардії. Лише за півгодини змогли трохи заспокоїти людей. Та як там заспокоїти… І сьогодні перед очима ті простягнуті руки, людський плач і крик :«Дочко, дай»,  «Дай, у мене троє дітей», «Дай, у мене хата згоріла», «Дай, дай, дай…». З усіх сил мусили тримати себе в руках, щоб не зірватись і не заголосити що є духу. Там справді гуманітарна катастрофа. Там жахіття. Війна прирекла людей на страждання, холод, голод і смерть.

Важко було дістатися до Авдіївки. Та ще важче було побачити те все і відчути. Наша допомога дуже потрібна їм. Тому 11 лютого, дасть Бог, ми знову поїдемо туди, щоб зігріти, щоб нагодувати наших людей, щоб вселити в них віру – вони у своєму горі не одні, вся Україна з ними. Вони чекають на нас, шановні земляки.

Давайте згуртуємося і допоможемо своїм співвітчизникам, які стали заручниками   політичних амбіцій сусідньої держави і опинилися в зоні війни, розрухи і  гуманітарного  колапсу.

Сьогодні ми багато говоримо про патріотизм. Багато хто з нас вважає себе  патріотами лише по тій причині, що у свята одягає вишиванку і займається лише  пустослів’ям  про народ, про вільну і незалежну Україну. А як до діла, то «моя хата скраю», «може, хтось, тільки не я». Часто доводиться натрапляти на таких людей. Ось і в останню поїздку до Авдіївки телефонувала не одному з проханням допомогти, щоб своїм транспортом доправити вантаж на схід. Та де там!  Стільки причин  знаходиться. І стає прикро, що  не всі переймаються і не всі здатні розділити  тягар війни, що випав на  долю людей сходу. Не будьмо байдужими! Часточка тепла нашого серця, наша допомога  відігріють страдницькі душі, і тоді ми  будемо  єдиним  сильним  народом. А якщо хтось уже готовий до цього, то запрошую водіїв з власним транспортом 11 лютого  відвезти з нами чергову партію гуманітарної допомоги. Телефонуйте в Процівську сільську раду:  3-27-27.

І вкотре хочу подякувати усім-усім небайдужим людям, справжнім патріотам, які  відгукнулися на збір продуктів харчування, теплих речей.

Творімо добро всі разом, великою нашою громадою.

Любов Чешко, Процівський сільський голова

« повернутися до списку новин