Олена Кухтик: «29 років я заміжня не лише за чоловіком, а й за Великоолександрівською школою»
Наступного року кругла дата – 30. Це вони «вінчають» Олену Кухтик з Великоолександрівською школою. Чернігівщина – її колиска долі. Там з’явилася на світ, вивчилася і навіть у 23 роки стала головою сільської ради. Тож, мабуть, ще тоді, у зовсім юні літа, був знак – стати цій жінці справжнім лідером і вчителем. Зізнаюсь відверто, що таких людей зустрічала одиниці. В її невеликому робочому кабінеті заступника з виховної роботи, який Олена Іванівна ділить із соціальним педагогом, якась магічна аура. Світло її очей ще й досі в моїй уяві.
«Я просто дуже люблю життя, люблю людей, люблю все, що мене оточує, все, що роблю, — проміняться молоді очі вчительки. – Якось побачила на бігборді рекламу телефону і підпис : «…я кайфонув від ідеї і від її втілення». Так і я просто кайфую від життя». Ось він секрет. І якщо хтось скаже, що це так банально писати про вчителів напередодні їх професійного свята, то заперечу: діалог з цією жінкою – це не просто святкове інтерв’ю, це життєвий урок. На якому було чому повчитися.
— Як Ви навчалися в школі?
— Навчалася на Чернігівщині, в зовсім маленькій школі. Колись своїм колегам розповідала про свою школу, то вони дивувалися, кажуть, що такі школи були хіба що за царських часів. Маленьке село, що утворилося на початку двадцятого століття, налічувало півтисячі людей. Це в той час, як приїхали туди жити мої батьки. Наразі там проживає тринадцятеро односельців. Спочатку його назва була Воздвиженське, пізніше – Світанок. Отож у літньому будиночку пана і розмістилася сільська початкова школа. У 1971-му я стала її ученицею. Учнів було небагато. Пригадую, як у третьому класі довелося на Новий рік бути Дідом Морозом. Хлопців у нашій школі бракувало. Потім, за чотири кілометри, в сусідньому селі, закінчила восьмирічку. І ще два роки навчання в Перепиській середній школі. Добиралася за наукою на велосипеді. Через те й тут, з Гори, саме там проживає моя сім’я, і до Великої Олександрівки довгий час їздила цим транспортом.
Тож на Чернігівщині вся моя освіта – початкова, восьмирічна, середня, вища – закінчила Ніжинський педінститут. Там, у Хоробицькій школі, був мій перший досвід. Прийшла викладати російську мову і літературу. Я ж жила у такій місцевості, де за кулька кілометрів прикордонна смуга з Білоруссю. У нас звучало українське слово, але вимовлялося на російський манер. Наразі розповідають, аби в нашій місцевості піти по гриби, то при собі треба мати паспорт – можеш не очікувано опинитися на території іншої держави.
— Які враження від перших років роботи в школі?
— Пригадую свій перший день на роботі. Прийшла, мені відразу дали 4-ий клас, в якому було 9 учнів. Проживала у стінах школи. Без будильника обходилася. Поряд – фізичний кабінет. Діти сходилися рано, проспати не давали. Колектив уже був досвідчений, я у свої 21, звісно, була наймолодшою вчителькою.
Дуже подобалося працювати в школі й поза її межами ми доволі цікаво проводили час. При клубі відвідувала драматичний гурток. Тільки-но закінчувалися городні роботи, з кінця жовтня у селі вирувало театральне життя. З гастролями їздили навколишніми селами. Навіть у Білорусі показували свої п’єси. У школі відразу і навантаження велике, і, відповідно, пристойна заробітна плата. Радянські часи – потреб великих не було. Харчування і проживання – копійки, одне слово, витрат – жменя. Два роки пропрацювавши, мене обрали головою сільської ради. А мені на той час лише 23! Вчителювала за сумісництвом.
— Як опинилися на Бориспільщині?
— Трохи більше року головувала, а потім вийшла заміж і разом із чоловіком приїхали на його батьківщину, в Гору. Тож 29 років я заміжня не лише за чоловіком, а й за Великоолександрівською школою.
До школи прийшла на посаду організатора позакласної роботи. Подивившись у мою трудову книжку, Михайло Якович Корніяка мовив: «Бачу ти була сільським головою, то, напевно, з організаторськими здібностями все в порядку!»
І щодня мій курс Гора – Велика Олександрівка і назад. Була можливість перейти вчителювати в Гору, але, по-перше, тут уже пустила коріння, по-друге — мої діти одноголосно запевнили, що не хочуть бути вчительськими дітьми. То діти ходили до Гірської школи, а я залишилася тут, у своїй рідній. І для мене це зовсім не відстань.
— Про що Ви думаєте, коли йдете на роботу і повертаєтеся зі школи?
— Я виросла там, де суцільні простори, де відчуваєш себе вільним птахом. Коли переїхала до Гори, мені неба було мало. Тому поле, яке розділяє Гору і Чубинське, я дуже люблю, і за будь-якої погоди. Пригадую, сніжну зиму і хтось кожного дня прочищав польову стежку. Це було так радісно… Молодість… Ноги пружні самі тебе несуть до місця призначення… Йдучи зранку, завжди налаштовуюсь на роботу. Психологи говорять, аби не було внутрішнього вигоряння, вийшовши зі школи і зачинивши за собою двері, треба забути про роботу, налаштуватися на домашні турботи. У мене чомусь так не відбувається. Переконуюсь вкотре, що бути вчителем – моя доля.
— На Вас впливають ваші учні?
— Моя мама пізно вийшла заміж і першу дитину народила в 36 років – це моя старша сестра, мене – в 44, а ще пізніше і мій брат з’явився. Вона дуже переживала, що робити і як поводити себе з дитям. А бабуся, на честь якої мене і назвали Оленою, сказала, що дитина сама тебе всьому навчить. Так от і діти, мов ріки, вода яких постійно оновлюється. Не тільки ми їх вчимо, а й вони багато чому нас учать. Інколи звернуть увагу на таке, мимо чого ти завжди проходив. Поряд з ними не відчуваєш ваги років.
— Чи змогли б Ви запропонувати рецепт хорошого настрою для своїх колег?
— Без посмішки не буде хорошого настрою Буває всього, й емоції беруть гору, часом і не дуже позитивні, але треба зуміти перебороти себе і до дітей — з посмішкою.
— Чи навідуєтесь на малу батьківщину?
— Мама прожила досить довге життя. Її не стало на 96-му році. У батьківській хаті ніхто не живе. Частіше навідується брат, він живе в Чернігові і йому найближче. Сестра — у Санкт-Петербурзі. У брата там невеличка пасіка, як-не-як, чиста екологічна зона. Тож гудуть над батьківської хатою бджоли, немов продовжують життя. Рідко буваю там, тих просторів мені, ой, як не вистачає.
…Попрощалася з моєю співбесідницею і за кілька секунд опинилася в кабінеті директора школи Ігоря Давиденка. Ми довго спілкувалися і про школу, і про її наставників. І ось що почула про Олену Іванівну: «Нашій школі, безумовно, пощастило з нею. Це справжня знахідка. Вона і муза, і натхнення. Це жінка, яка йде в ногу з часом. Їй не підвладний вік. Вона, як свічка, горить сама і запалює інших». Хіба можна ще щось додати?
Алла БОГУШ, директор районного радіомовлення, фото автора
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
