Бориспільська районна рада
Бориспільський район, Київська область

100 літ прожити… Заслужила в Бога і людей

Переглядів: 305

Передвеликодні дні манили і теплом, і якоюсь особливою привітністю. У господарів роботи «по самісіньку зав’язку»: й обсадитись, і лад навести в хаті, й до столу приготувати, аби все було, як у людей. Народ метушиться, а ми вкотре у Гнідині – разом з головою районної ветеранської організації Миколою Недождієм, Гнідинським сільським головою Олександром Лазаренком та секретарем Валентиною Норець приїхали привітати сторічну ювілярку Марію Левківну Кошарну з уродинами.

Сьогодні Марія Левківна живе разом зі своїм внуком Олександром та його дружиною Тетяною. У дворику, як у вінку: у весняному розмаї купається обійстя. Господарі гостинно припрошують до будинку, бо, кажуть, ювілярка вже зачекалася. У господі, наповненій добром і світлом, чисто, затишно і при цьому якось урочисто. Свято ж! А за ним і Великдень, отож радіти є і буде чому. На широкому дивані, у квітчастій хустині, вбрана святково, усміхнена і рада, мов дитина, нас зустрічала Марія Левківна. Десятків зо два років точно не її – вісімдесят не більше! Без жодних дрібних зморшок, з молодечим поглядом і ще з неабияким запалом на нас дивилася гарна жінка. І яке то треба заслужити благословення в Бога, щоб він відміряв довгого віку при здоров’ї та доброму глузді?! Гості, звичайно, не з порожніми руками: подарунки, квіти ще й пісню з собою привезли. Солістка місцевого ансамблю «Родина» заспівала традиційну «Многая літа», а ювілярка, в свою чергу, побажала всім нам такого ж довгого віку: «Доживіть усі до моїх годів, то й побачите багато…»

Марія Левківна корінна жителька: у Гнідині народилася, вчилася. Долю свою довго не шукала. Бо сиділа з Федотом за однією партою. Майже зразу після школи і побралися. «Федот пішов в армію, а я залишилася з донечкою на руках, а під серцем вже носила і синочка. Відслужив він три роки, та додому не судилося… Війна… Вісім років не бачила я свого чоловіка. А коли повернувся, діти вже повиростали. Якщо доньку бачив хоч у сповитку, то на сина вже чималенького подивився вперше…» – поринає у спогади жінка. Федот Петрович був шанованим у селі чоловіком: після війни працював і сільським головою, і  головою колгоспу ім. Щорса.

Голосистішої в селі не було: як уміло вона  пісню заспівувала! А вже проворною була: і ткала, і шила, і вишивала свою долю. Пережила і перебачила голод, війну, розруху. Пригадує, як після війни ремонтували міст: «Бува, щось не так, то й ляпас можна було  отримати, а я була прудка: раз – і втекла! Все трудове життя в  колгоспі. Яка тільки на світі є робота, всю переробила: і косарем була, і сіячем, і навіть їздовою. На волах їздила, землю орала, хліб пахала. На воловій шкурі того списати не можна, що довелось перебачить і переробить», – тонуть непрохані сльози в очах Марії Левківни.

Двоє діток, троє внуків, п’ятеро  правнуків й семеро праправнуків – ось таке справжнє багатство надбала. Всі біля неї недалечко, от тільки внука Світлана в Америці. Навідується до бабусі щороку. Обіцяла приїхати і цього разу.

«А вона в нас, як золото, – каже Тетяна. – Все боїться стати тягарем. Ноги погано ходять, та не здається. Встановила собі норму і  з ходунками рахує кола по хаті. А вже надвір на візочку вивозимо. Уявляєте, вона ще й досі таблицю множення знає напам’ять! У праправнучки навіть перевіряє на правильність. Ось така вона, наша золота!»

Прощаємось… На серці якась легкість, ніби води ковтнув із життєдайного джерела. Хочеться радіти кожній квітці, кожній пташці, кожній людині. Стверджуватись і просто жити. Бо розумієш, що кращого дарунку не може бути. А для Марії Левківни  всміхається вже сота весна. Заслужила в Бога і людей.

Алла БОГУШ,

директор районного радіомовлення

« повернутися до списку новин